Любий друг (збірник)

Але дозвольте спитати, якоi думки про це пан де Марель?

Вона поволi, з безмежною зневагою знизала плечима й сказала ясно:

– У пана де Мареля немае про це думки. В нього е… тiльки здержливiсть.

І розмова, зiйшовши з високих теорiй про кохання, вступила у квiтучий сад вишуканого соромiтництва.

Це була хвилина влучних натякiв, коли словами пiднiмають завiси, як спiдницi, хвилина хитрощiв мови, вправного й заличкованого зухвальства, сласного лукавства та речень, то показують оголенi образи в завiшених виразах, що зводять на очi й на думку раптовi видива того, чого не можна сказати, й дають свiтським людям якусь витончену, таемну любов, якiсь нечистi дотики думок, хвильно й чуттево викликаючи в уявi всi соромнi й жаданi таемницi обiймiв.

Принесли печеню, курiпок i перепелiв, солодкий горошок i гусячий паштет, а до нього салату з мереживним листом, що лежала в цебровиднiй салатницi, як зелений мох. Вони iли все це неуважно, мiж iншим, цiлком захопившись своею мовою, пiрнувши в любовну купелю.

Жiнки вкiнець розiйшлися – панi де Марель з властивим зухвальством, що нагадувало виклик, а панi Форестье з чарiвною стриманiстю, чеснiстю в тонi, в голосi, в посмiшцi й у всiй поставi, що своею скромнiстю ще дужче пiдкреслювала ii смiливi слова.

Форестье, розлiгшись на подушках, смiявся, пив, iв безперестанку i прикидав часом таке грубе й цинiчне слiвце, що дами, враженi формою, й для форми нiяковiли на двi-три секунди. Пустивши якогось масного дотепа, вiн додавав:

– Чудово, дiти моi.

Подали десерт, потiм каву, i лiкери влили в збудженi голови ще важчого й гарячiшого хвилювання.

Панi де Марель, як i заявила перед обiдом, була п’яна й визнавала це по-жiночому весело, балакучо й грацiйно, прикидаючись, на втiху гостям, ще п’янiшою, нiж насправдi була.

Панi Форестье вже мовчала, може, з обережностi, й Дюруа, почуваючи себе надто збудженим та боячись схибити, теж дуже вправно себе стримував.

Закурили, i Форестье зненацька закашлявся.

Страшенний напад кашлю рвав його горло, обличчя йому почервонiло, вiн задихався, притискуючи до рота серветку. А коли напад минувся, обурено пробурчав:

– Не про мене цi забавки, яке безглуздя!

Увесь настрiй його зник вiд невiдступноi думки про страшну недугу.

– Ходiмо додому, – сказав вiн.

Панi де Марель подзвонила прислужника й запитала рахунок. Його негайно подали.