Любий друг (збірник)

І написав на паперi: «Алжир – це зовсiм бiле мiсто…», але ще щось сказати не мiг. Бачив у спогадах гарне, ясне мiсто, що спадае приступками пласких будинкiв з верховини до моря, й не знаходив слiв, щоб висловити те, що бачив i почував.

Пiсля великого напруження думки додав: «Почасти в ньому живуть араби…» Потiм кинув перо на стiл i пiдвiвся.

На маленькому залiзному лiжку, де тiло його вилежало яму, вiн побачив свою щоденну одежу, що валялась жужмом, зiбгана й гидка, як збiжжя мерця у трупарнi. А на солом’яному стiльцi його шовковий капелюх, единий капелюх його, лежав понуро, нiби милостинi чекаючи.

На стiнах, облiплених сiрими шпалерами з блакитними букетами, було що плям, що квiток, – давнiх, непевних плям, походження яких важко визначити: почавленi блощицi чи олiйнi краплi, слiди пальцiв, намащених помадою, чи бризки змилок вiд прання. Тут тхнуло ганебними злиднями, злиднями паризьких мебльованих кiмнат. І розпач узяв його вiд убозтва життя. Вiн подумав, що треба негайно звiдси вибратись i завтра ж покiнчити з цим нужденним iснуванням.

Запал до працi знов охопив його, вiн сiв i знову почав вишукувати речення, щоб гаразд змалювати дивне й чарiвне обличчя Алжиру, передпокою таемничоi й далекоi Африки, тiеi Африки, де живуть мандрiвнi араби й незнанi негри, Африки недослiдженоi й принадноi, звiдки привозять до наших громадських садiв несвiтських тварин, тiльки для казки, здаеться, створених: чудернацьких курей-страусiв, божественних кiз газелей, дивних i химерних жирафiв, поважних верблюдiв, дивовижних гiпопотамiв, незграбних носорогiв та горил, страшних братiв людини.

Вiн невиразно почував, як зринають у ньому думки, може, навiть висловив би iх, але не мiг укласти в писанi рядки. Безсилiсть дратувала його, вiн знову пiдвiвся зi спiтнiлими руками, почуваючи в скронях стугонiння кровi.

Очi його спинились на рахунку вiд пралi, що швейцар цього вечора йому принiс, i зненацька безтямний розпач опанував його. Вся радiсть його вмить зникла разом iз самовпевненiстю та вiрою в майбутне.

Вiн знову сперся на пiдвiконня, якраз коли потяг якийсь вирвався з тунелю з раптовим i скаженим гуркотом. Вiн мчав туди, степами й долинами, до моря. І зненацька спогад про батькiв заворушився в серцi Дюруа.

Цей потяг пройде коло них, за якихось кiлька лье вiд iхньоi хати.