Любий друг (збірник)

Часом проходив панок, одягнений аж надто елегантно, в занадто вузькому сурдутi, занадто обтягнутих штанях i занадто гострих черевиках – певно, свiтський репортер iз вечiрнiми новинами.

Проходили й iншi, поважнi й величнi, у цилiндрах iз пласкими крисами, немов вiдзначались цими капелюхами вiд решти людей.

Форестье вийшов пiд руку з високим худим хлопцем, вiком мiж тридцятьма й сорока роками, у чорному фраковi та бiлiй краватцi, з гострозакрученими вусами, дуже чорнявим, недбайливим з вигляду й самозадоволеним.

Форестье сказав йому:

– Прощайте, любий учителю.

Той стиснув йому руку: «До побачення, любий», – i пiшов геть сходами, посвистуючи, з цiпочком пiд пахвою.

Дюруа спитав:

– Хто це?

– Це Жак Рiваль, – чув, мабуть, славетний хронiкер i дуелiст. Приходив коректу виправити. Гарен, Монтель i вiн – три найкращi в Парижi хронiкери, вони пишуть найцiкавiше i найдотепнiше. Рiваль заробляе тридцять тисяч франкiв на рiк за двi статтi на тиждень.

Ідучи, вони здибали довговолосого, грубого i неохайного чоловiка, що важко сходив по приступках.

Форестье низько йому вклонився.

– Норбер де Варен, – сказав вiн, – поет, автор «Мертвих сонцiв», знову-таки людина в цiнi. Кожне оповiдання, що вiн нам дае, коштуе триста франкiв, а в найдовшому немае й двохсот рядкiв. Та ходiмо в «Наполiтен», помираю вiд спраги.

Коли сiли до столика в кафе, Форестье крикнув: «Пару шклянок!» – i спорожнив свою хильцем, а Дюруа пив пиво поволi, смакуючи його, розкуштовуючи, нiби щось дорогоцiнне й рiдкiсне.

Товариш його мовчав, немов мiркуючи, потiм спитав вiдразу.

– А чого б тобi не взятись до газетярства?

Дюруа здивовано глянув на нього:

– Та… бачиш… я нiколи нiчого не писав.

– Чи ба! Пробують же, починають. Я мiг би взяти тебе для доручень, iздити за справами та з вiзитами. Мав би на початок двiстi п’ятдесят франкiв i оплачений екiпаж. Хочеш, побалакаю з директором?

– Та звiсно, хочу!

– Тодi зроби так: приходь до мене завтра обiдати.

Дюруа знiяковiв i почервонiв. Пробурмотiв нарештi:

– Та… одежi вiдповiдноi немае.

Форестье геть здивувався.

– Немае фрака? Отаке! А це ж рiч конечна. В Парижi, бачиш, краще лiжка не мати, нiж фрака.