Консуело

До того ж тi самi човнярi, якi зазвичай уранцi обережно крокували сходами, намагаючись не зачепити лахмiття юного плебея, тепер, попадися тiльки вiн iм пiд ноги, могли покепкувати з нього сонного i навмисно забруднити розкiшну лiврею «дармоiда». Дiйсно, що б подумали цi човнярi про людину, що спить просто неба у шовкових панчохах, у тонкiй бiлизнi, у мереживному жабо й мереживних манжетах? У цю хвилину Андзолето пошкодував про свiй милий плащ iз коричневоi й червоноi вовни, щоправда, вицвiлий, потертий, але ще мiцний i здатний вiдмiнно захистити вiд нездорових туманiв, що пiднiмаються вранцi над каналами Венецii.

Був кiнець лютого, i хоча в тутешнiх краях у таку пору року сонце вже свiтить i грiе по-весняному, ночi бувають iще дуже холоднi. Андзолето спало на думку забратися в одну з гондол, якi стояли бiля берега; на лихо, всi вони виявилися замкненими. Нарештi йому вдалося вiдчинити дверi однiеi з них, але, пролазячи всередину, вiн наткнувся на ноги сплячого човняра й звалився на нього.

– Якого диявола! – почувся грубий, захриплий голос iз глибини.

 – Хто ви й чого вам треба?

– Це ти, Дзането? – вiдповiв Андзолето, впiзнавши голос гондольера, що зазвичай ставився до нього досить дружелюбно. – Дозволь менi лягти коло тебе й виспатися пiд твоiм навiсом.

– А ти хто?

– Андзолето. Хiба ти не впiзнаеш мене?

– Нi, чорт забирай, не впiзнаю! На тобi такий одяг, якого в Андзолето бути не може, якщо тiльки вiн його не вкрав. Іди собi! Якби це був сам дож, я б не вiдчинив дверцят своеi гондоли людинi, у якоi ошатний одяг i немае кутка, де спати.

«Поки що, – подумав Андзолето, – заступництво та милостi графа Дзустiньянi принесли менi бiльше неприемностей, нiж користi. Треба, щоб моi кошти вiдповiдали моiм успiхам. Пора менi мати в кишенi кiлька цехiнiв, аби виконувати ту роль, яку менi дали!»

Не в гуморi, вiн пiшов блукати порожнiми вулицями, боячись зупинятися, щоб не вхопити застуду, – вiд утоми й гнiву його пройняв пiт.

«Тiльки б менi не захрипнути через усе це, – думав вiн, – завтра пан граф зажадае, щоб його юного феноменального спiвака прослухав який-небудь дурний i суворий критик, i якщо я пiсля безсонноi ночi, проведеноi без вiдпочинку й даху, буду хоч трохи хрипiти, той заявить негайно, що в мене немае голосу.

А граф, якому добре вiдомо, що це не так, заперечить: «Ах, якби ви чули його вчора!» – «Так вiн не завжди однаковий? – запитае iнший. – Чи не слабкого вiн здоров'я?» – «А може, вiн перевтомився вчора? – додасть третiй.