Консуело

 – Послухай, Консуело, – сказав вiн дiвчинцi, – коли у вас iз матiр'ю нестаток, звертайся до мене, але я забороняю тобi просити милостиню, зрозумiла?

– О, вам нема чого забороняти iй це, sior profesor, – iз жвавiстю заперечив Андзолето. – Вона сама нiколи б не стала просити милостиню, та й я не допустив би цього.

– Але ж у тебе самого зовсiм нiчого немае! – сказав граф.

– Нiчого, крiм ваших милостей, ваша ясновельможносте, але я дiлюся iз цiею дiвчинкою.

– Вона твоя родичка?

– Нi, вона чужинка, це Консуело.

– Консуело? Яке дивне iм'я, – зауважив граф.

– Прекрасне iм'я, синьйоре, – заперечив Андзолето, – воно означае «розрада»…

– Час добрий! Як видно, вона твоя подруга?

– Вона моя наречена, синьйоре.

– Он як! Цi дiти вже мрiють про весiлля.

– Ми обвiнчаемося в той день, коли ви, ваша ясновельможносте, пiдпишете мiй ангажемент до театру Сан-Самуеле.

– У такому разi, дiти моi, вам доведеться ще довго чекати.

– О, ми почекаемо, – мовила Консуело з веселим спокоем цнотливостi.

Граф i маестро ще кiлька хвилин бавилися наiвними вiдповiдями юноi пари, потiм професор звелiв Андзолето прийти до нього наступного дня, обiцявши послухати його, i вони пiшли, полишивши юнака на його серйознi заняття.

– Як вам ця дiвчинка? – запитав професор графа.

– Я вже бачив ii сьогоднi i вважаю, що вона досить некрасива, щоб виправдати прислiв'я: «В очах вiсiмнадцятирiчного хлопчика кожна жiнка – красуня».

– Чудово, – вiдповiв професор, – тепер я можу вам вiдкрити, що ваша божественна спiвачка, ваша сирена, ваша таемнича красуня – Консуело.

– Як? Вона? Ця замазура? Цей чорний худенький коник? Бути не може, маестро!

– Саме вона, ясновельможний графе. Хiба ви не вважаете, що вона була б звабною примадонною?

Граф зупинився, обернувся, ще раз подивився здалеку на Консуело i, склавши руки, з комiчним розпачем вигукнув:

– Праведне небо! Як можеш ти допускати такi помилки, надiляючи вогнем генiальностi таких погануль!

– Виходить, ви вiдмовляетеся вiд ваших злочинних намiрiв? – запитав професор.

– Авжеж.

– Ви обiцяете менi це? – додав Порпора.

– О, присягаюся вам! – вiдповiв граф.