Консуело

]

– Отже, ви настiльки непохитнi, що вiдмовляетеся вiдкрити менi iм'я цiеi дiвчини, хоча я не можу розраховувати на неi, не знаючи ще, чи е в неi якостi, необхiднi для сцени?

– Рiшуче вiдмовляюся.

– І ви гадаете, я його не вiдкрию?

– На жаль! Задавшись цiею метою, ви його вiдкриете, але знайте, що я зi свого боку зроблю все можливе, щоб перешкодити вам викрасти в нас цю спiвачку.

– Прекрасно, маестро, тiльки ви вже наполовину переможенi: ваше таемниче божество я бачив, угадав, упiзнав…

– Он як! Ви переконанi в цьому? – недовiрливо й стримано мовив професор.

– Моi очi й серце вiдкрили менi ii, на доказ чого я зараз накидаю ii портрет: вона високого зросту – це, здаеться, найвища iз усiх ваших учениць, – бiла, як снiг на вершинi Фрiуля[24 - Фрiуль (iтал. Фрiулi) – мiсцевiсть у Карнiйських Альпах, на пiвнiчний схiд од Венецii.], рум'яна, як небокрай на зорi прекрасного дня. У неi золотаве волосся, синi очi й приемна повнота. На одному пальчику перстеник iз рубiном, – доторкнувшись до моеi руки, вiн обпалив мене, мов iскра чарiвного вогню.

– Браво! – глумливо вигукнув Порпора. – У такому разi менi нема чого вiд вас таiти: iм'я цiеi красунi – Клоринда. Ідiть до неi зараз же з вашими звабними пропозицiями, дайте iй золота, дiамантiв, ганчiрок! Вона, звичайно, охоче погодиться вступити до вашоi трупи й, iмовiрно, зможе замiнити Кориллу, тому що нинi публiка ваших театрiв вiддае перевагу гарним плечам над гарними звуками i зухвалим поглядам – над високим розумом.

– Невже я так помилився, мiй дорогий учителю, i Клоринда всього лише пересiчна краля? – з деякою знiяковiлiстю мовив граф.

– А що, коли моя сирена, мое божество, мiй архангел, як ви ii називаете, зовсiм негарна собою? – лукаво запитав маестро.

– Якщо вона почвара, благаю вас, не показуйте ii менi: мою мрiю було б занадто жорстоко розбито. Якщо вона тiльки некрасива, я мiг би ще обожнювати ii, але не став би запрошувати до свого театру: на сценi талант без краси часто е для жiнки нещастям, боротьбою, катуванням.

– Ми якраз бiля пристанi, де зазвичай стоять гондоли, але зараз я не бачу жодноi. А ви, графе, куди дивитеся?

– Погляньте на того молодика, що сидить коло досить непоказного дiвчиська, – чи не мiй це вихованець Андзолето, найтямущiший i найкрасивiший iз наших юних плебеiв? Звернiть на нього увагу, маестро. Це так само цiкаво для вас, як i для мене.