Консуело

 – Невже завжди в нього буде цей вираз обличчя, що приводить мене в жах i надривае менi серце?»

«Це – гордий, шляхетний вираз, який личить людинi його кола», – сказав абат.

«Нi! Це просто кам'яне обличчя! – вигукнула канонiса. – Коли я дивлюся на нього, менi здаеться, що бачу його матiр, але не добру й нiжну, якою я ii знала, а крижану i нерухому, якою вона намальована на портретi в дубовiй рамi».

«Повторюю вашiй ясновельможностi, – наполягав абат, – що це звичайний вираз обличчя графа Альберта за цi вiсiм рокiв».

«На жаль! Виходить, ось уже вiсiм жахливих рокiв, як вiн нiкому не всмiхнувся! – вигукнула, заливаючись слiзьми, моя найдобрiша тiтонька. – За цi двi години, що я не зводжу з нього очей, його стиснутi безкровнi губи жодного разу не ожили в усмiшцi. Ах, менi хочеться кинутися до нього, пригорнути його до серця, дорiкнути в байдужостi, навiть насварити, як бувало. Може, й тепер, як колись, вiн, ридаючи, кинувся б менi на шию!»

«Бережи вас Бог вiд такоi необережностi, дорога сестро, – мовив граф Християн, змушуючи ii вiдвернутись од Альберта, з якого та не зводила очей, повних слiз.

 – Не пiддавайтеся материнськiй слабкостi, – вiв далi вiн, – ми вже з вами бачили, яким бичем була ця надмiрна чутливiсть для життя й розуму нашого бiдного хлопчика. Розважаючи його, усуваючи вiд нього всяке сильне хвилювання, пан абат, дотримуючись вказiвок лiкарiв i наших, умиротворив цю тривожну душу. Глядiть, не зiпсуйте всього, що вiн зробив, примхами своеi легковажноi нiжностi».

Канонiса погодилася з доводами брата й постаралася примиритись iз крижаною холоднiстю Альберта, але вона не могла до цього звикнути й раз у раз шепотiла на вухо братовi: «Що там не кажiть, Християне, але я боюся, що, поводячись iз ним як iз хворою дитиною, а не як iз чоловiком, абат погубив його».

Увечерi, вiдходячи до сну, всi почали прощатись; Альберт шанобливо схилився пiд батькiвським благословенням; коли ж канонiса пригорнула його до своiх грудей i вiн помiтив, що вона вся тремтить, а голос ii перериваеться вiд хвилювання, вiн теж затремтiв i, немов вiдчувши нестерпний бiль, раптом вирвався з ii обiймiв.

«Бачите, сестрице, – пошепки сказав граф, – вiн вiдвик од душевних хвилювань, ви йому шкодите».

Кажучи це, граф, сам далеко не заспокоений, iз хвилюванням стежив поглядом за сином, бажаючи перевiрити, як той ставиться до абата: чи не вiддае вiн тепер йому перевагу над усiма своiми? Але Альберт iз холодною ввiчливiстю вклонився своему гувернеровi.