Консуело

У ii iмпровiзацiях було стiльки майстерних модуляцiй, стiльки виразностi та чогось воiстину диявольського, а крiзь найбуйнiшi веселощi в них проривалися такi похмурi спiвзвуччя, що слухачi переходили вiд захвату до жаху, а Порпора, пiдхопившись iз мiсця, закричав:

– Та ти сама втiлений диявол!

Консуело завершила арiю сильним крещендо, що викликало шалений захват, i зi смiхом опустилася на стiлець.

– Ах ти ж капосне дiвчисько! – вигукнув Порпора. – Тебе мало повiсити! Ну й пожартувала ж ти з мене! Приховала вiд мене половину своiх знань, половину можливостей! Давно менi не було чого тебе вчити, а ти лицемiрно продовжувала брати в мене уроки, – можливо, для того, щоб викрасти всi моi таемницi композицii й викладання, перевершити мене в усьому, а потiм виставити мене старим педантом.

– Маестро, я тiльки повторила те, що ви самi проробили з iмператором Карлом. Пам'ятаете, ви менi розповiдали про цей епiзод? Імператор не терпiв трелей i заборонив вам уводити iх у вашу ораторiю, i от ви, утримавшись од них до кiнця, в останнiй фузi приготували йому гарненький дивертисмент: ви почали фугу чотирма висхiдними трелями, а потiм повторювали iх нескiнченно в прискореному темпi всiма голосами.

Ви щойно засуджували зловживання вокальними фокусами, а потiм самi звелiли менi виконувати iх. От чому я й пiднесла iх вам у такiй кiлькостi – хотiла довести, що я теж здатна зловживати таким пороком, i тепер прошу простити мене.

– Я вже сказав тобi, що ти сущий диявол, – вiдповiв Порпора.

 – А тепер проспiвай-но нам що-небудь людське. І спiвай, як сама знаеш, – я бачу, що бiльше не в змозi бути твоiм учителем.

– Ви завжди будете моiм шановним i улюбленим учителем! – вигукнула дiвчина, рвучко кидаючись йому на шию й iз силою стискаючи у своiх обiймах. – Цiлих десять рокiв ви годували й навчали мене. О, шановний учителю! Кажуть, вам знайома людська невдячнiсть, нехай же Бог вiднiме в мене любов, нехай вiднiме голос, якщо в серцi моему знайдеться хоч одна отруйна крапля гордовитостi й невдячностi.

Порпора зблiд, пробурмотiв кiлька слiв i по-батькiвськи поцiлував свою ученицю в чоло, зронивши на нього сльозу. Консуело не зважилася стерти ii й довго вiдчувала, як на ii чолi висихала ця холодна, болiсна сльоза занедбаноi старостi, невизнаного генiя. Сльоза ця справила на неi глибоке враження, наповнила душу якимось мiстичним жахом, убивши в нiй на весь залишок вечора жвавiсть й веселiсть.