Консуело

– По-вашому, – зауважила Консуело з вiдтiнком невдоволення, – чесний майстровий або бiдний артист не мае права передати своiй дитинi природжену шляхетнiсть? Вам здаеться, що дiти народу мусять бути неодмiнно грубi й потворнi?

– Те, що ви сказали, це шпилька на адресу моеi тiтки Вiнцеслави, – заперечила баронеса, смiючись iще голоснiше. – Ну, пробачте менi, дорога Нiно, якщо я трохи вас розсердила, i дозвольте менi вигадати про вас найкрасивiший роман. Одначе, любонько, одягайтеся хутчiше: зараз залунае дзвiн, i тiтонька скорiше заморить усiх нас голодом, анiж накаже подати снiданок без вас.

Консуело, кваплячись причесатися й навiть не чуючи, що iй говорить баронеса, вiддала дiвчинi ключi, а Амалiя, схопивши iх, поспiшно заходилася вiдчиняти першу скриню, уявляючи, що вона повна платтiв; але, на превеликий ii подив, у нiй не виявилося нiчого, крiм стосу старих-престарих нот – друкованих, напiвстертих вiд тривалого використання, та рукописних, на перший погляд зовсiм малозрозумiлих.

– Що це таке? – вигукнула вона, витираючи поспiшно своi гарненькi пальчики. – У вас, мила Нiно, предивний гардероб.

– Це скарби, – вiдповiла Консуело, – обходьтеся з ними шанобливо, дорога баронесо. Тут е автографи найбiльших композиторiв, i я погодилася б скорiше втратити голос, анiж не повернути цi ноти Порпорi, який довiрив iх менi.

Амалiя вiдчинила другу скриню: вона була повна нотного паперу i творiв про музику, композицiю, гармонiю й контрапункт.

– А! Розумiю. Це ваша скринька з коштовностями, – мовила вона смiючись.

– Іншоi в мене немае, – вiдповiла Консуело, – i я хочу сподiватися, що й ви будете часто користуватися нею.

– Час добрий! Бачу, що ви сувора вчителька. Але ви не образитеся, мила Нiно, якщо я запитаю, де ж вашi плаття?

– А он у тiй маленькiй картонцi, – вiдповiла Консуело, прямуючи до неi; вiдкривши ii, вона показала баронесi простеньке чорне шовкове плаття, акуратно складене.

– І це все? – запитала Амалiя.

– Так, усе, крiм мого дорожнього костюма. Через кiлька днiв я зроблю собi на змiну ще таке ж чорне плаття.

– Так ви в жалобi, моя дорога?

– Можливо, синьйоро, – серйозно вiдповiла Консуело.

– У такому разi пробачте менi. Я мала сама здогадатися з вашого вигляду, що у вас горе, i я ще бiльше люблю вас за це.