Консуело

Залиште цi злi жарти i краще скажiть менi, що ж у менi незвичайного? Може, моя колишня потворнiсть повернулась? Я гадаю, що це саме так.

– Скажу вам усю правду, Нiно. Зараз, при першому поглядi на вас, коли ви лежали така блiда, напiвзаплющивши величезнi, скорiше зупиненi, анiж соннi очi, звiсивши з лiжка худу руку, зiзнаюся – я пережила хвилину трiумфу. Але чим бiльше я дивилася на вас, тим бiльше вражала мене ваша нерухомiсть, ваш воiстину царствений вигляд. Знаете, рука ваша – це рука королеви, а у вашiм спокоi е щось гнiтюче, щось пiдкорююче, – я й сама не знаю що.

І раптом ви почали здаватися менi страшенно гарною, а тим часом погляд у вас дуже лагiдний. Скажiть менi, Нiно, що ви за людина? Водночас ви й приваблюете й лякаете мене. Менi дуже совiсно за всi тi дурницi, якi сьогоднi вночi я встигла вам наговорити; ви менi ще нiчого не сказали про себе, а самi вже знаете всi моi вади.

– Якщо в мене вигляд королеви, що, правду сказати, нiколи не спадало менi на думку, – вiдповiла Консуело, сумно всмiхаючись, – то хiба тiльки королеви жалюгiдноi, розвiнчаноi.

Краса моя завжди здавалася менi досить спiрною. Якщо ж ви хочете знати мою думку про вас, мила баронесо Амалiе, то ви пiдкупили мене своею вiдвертiстю й добротою.

– Що я вiдверта – це так, але чи вiдвертi ви, Нiно? Щоправда, у вас вiдчуваеться велич, шляхетна чеснiсть, але чи здатнi ви розкривати душу? Гадаю, що нi.

– Погодьтеся, не менi ж робити першi кроки. Це ви, моя теперiшня покровителька й хазяйка моеi долi, маете викликати мене на вiдвертiсть.

– Ваша правда. Але ваша розсудливiсть лякае мене. Скажiть, ви не будете занадто мене картати за мое легкодумство?

– Я не маю на це нiякого права. Я ваша вчителька музики, i тiльки. До того ж бiдна дiвчина, що вийшла з народу, як я, завжди мусить знати свое мiсце.

– Ви з народу, горда Порпорiно?! О, це неправда! Цього не може бути! Скорiше ви здаетеся менi таемничим нащадком якого-небудь князiвського роду. Чим займалася ваша мати?

– Вона спiвала, так само як i я.

– А ваш батько?

Консуело знiяковiла. Вона не приготувала заздалегiдь вiдповiдей на всi нескромно-фамiльярнi запитання юноi баронеси. Рiч у тiм, що вона нiколи нiчого не чула про свого батька, i iй навiть не спадало на думку поцiкавитися, чи був вiн узагалi в неi.

– Так я й знала, – вигукнула, заливаючись смiхом, Амалiя, – ваш батько був або iспанський гранд, або венецiанський дож.

Тон цiеi розмови здався Консуело легковажним i образливим.