Консуело

Я почуваю, що вiдроджуюся до життя.

– О сину мiй улюблений! Якби це було так! – з глибокою нiжнiстю промовив схвильованим голосом старий. – Якби тiльки ти мiг позбутися всiх цих привидiв i примар, якi терзають тебе! Невже Господь пошле менi таку милiсть – поверне моему любому Альбертовi спокiй, надiю й свiтло вiри?

Не встиг старий договорити цi ласкавi слова, як Альберт тихо схилився над столом i, здавалося, раптово поринув у безтурботний сон.

– Тiльки цього ще не вистачало! – сказала юна баронеса, звертаючись до батька.

 – Засипати за столом! Дуже люб'язно, нiчого сказати!

– Цей раптовий i глибокий сон видаеться менi благодiйною кризою, пiсля якоi в його станi мае настати хоча б тимчасове полiпшення, – сказав капелан, з цiкавiстю дивлячись на молодика.

– Нехай нiхто з ним не заговорюе й не пробуе його будити, – наказав граф Християн.

– Боже милостивий, – склавши набожно руки, гаряче молилася канонiса, – здiйсни його пророкування, i нехай день його тридцятирiччя стане днем його повного видужання!

– Амiнь! – благоговiйно закiнчив капелан.

 – Пiднесемо ж серця нашi до милосердного Бога, – продовжував вiн, – i, склавши йому подяку за прийняту нами iжу, будемо благати його про зцiлення цього шляхетного молодого чоловiка, предмета наших спiльних турбот.

Усi пiдвелися для вдячноi молитви й мовчки продовжували стояти, молячись кожне про себе за останнього з роду Рудольштадтiв. Старий Християн був такий схвильований, що двi великi сльози скотилися по його побляклих щоках.

Старий граф уже наказав своiм вiрним служникам перенести сплячого сина в його покоi, як раптом барон Фрiдрiх, палко бажаючи хоча б чимось виявити турботу про любого племiнника, радiсно i якось по-дитячому зупинив його:

– Знаеш, братику, менi спала на думку вдала iдея! Якщо твiй син прокинеться в себе на самотi пiсля якого-небудь кепського сну, його знову можуть обсiсти рiзнi похмурi думки. Накажи перенести його до вiтальнi й посадити в мое велике крiсло: для сну немае кращого за крiсло у всьому будинку.

Там йому буде навiть зручнiше, нiж на лiжку, а прокинеться вiн бiля камiна, що весело палае, серед близьких, дружнiх облич.

– Це правда, – вiдповiв граф. – Його дiйсно можна перенести до вiтальнi й покласти на великий диван.

– Пiсля вечерi дуже шкiдливо спати лежачи, – заперечив барон. – Повiрте, я це знаю з досвiду. Його треба посадити в мое крiсло. Так, так, я неодмiнно хочу, щоб вiн вiдпочивав саме в моему крiслi.