Консуело

Одна вона насмiлювалася, залежно вiд настрою, то зневажливо, то жартiвливо вiдповiдати йому.

Ця молода бiлява дiвчина, рум'яна, жвава й гарноi статури, була надзвичайно вродлива. Коли камеристка, прагнучи розiгнати ii тугу, називала юну баронесу перлиною, та вiдповiдала iй: «На жаль! Як перлина схована у своiй черепашцi, так i я похована в надрах моеi нуднющоi родини – у цьому жахливому замку Велетнiв».

З наведених слiв читачевi ясно, яку жваву пташинку було ув'язнено в цiй нещаднiй клiтцi.

Того вечора врочисте мовчання, що панувало зазвичай у графськiй родинi, особливо за першою стравою (обое старих аристократiв, канонiса й капелан, мали солiдний апетит, який не зраджував iх нi в яку пору року), було порушено графом Альбертом.

– Яка жахлива погода! – мовив вiн, важко зiтхаючи.

Усi з подивом перезирнулися. Сидячи бiльше години за столом у залi iз зачиненими дубовими вiконницями, вони й не пiдозрювали, що за цей час погода погiршилась. Цiлковита тиша панувала зовнi й усерединi, i нiщо не передвiщало грози, що насувалася.

Проте нiхто не зважився суперечити Альбертовi, лише Амалiя знизала плечима. Пiсля хвилинноi тривожноi перерви знову застукотiли виделки, i служники почали повiльно перемiняти страви.

– Невже ви не чуете, як буйствуе вiтер серед ялин Богемського Лiсу? Невже оглушливе ревiння потоку не долiтае до вас? – iще голоснiше запитав Альберт, пильно дивлячись на батька.

Граф Християн нiчого не вiдповiв, а барон, який мав звичку завжди з усiма погоджуватися, сказав, не зводячи очей зi шматка дичини, який вiн у цю хвилину рiзав iз такою енергiею, начебто це був гранiт:

– Дiйсно, вiтер при заходi сонця, передвiщае дощ.

Альберт якось дивно посмiхнувся, i знову все поринуло в похмуре мовчання; але не минуло й п'яти хвилин, як страшний порив вiтру, вiд якого задеренчали шибки величезних вiкон, завив, заверещав, ударив, як батогом, по водi, що наповнювала рiв, i помчав увись, до гiрських вершин, з таким пронизливим i жалiбним стогоном, що всi зблiдли, крiм Альберта, який так само загадково посмiхнувсь, як i першого разу.

– У цю хвилину, – мовив вiн, – гроза жене до нас одну душу. Добре було б, якби ви, пане капелане, помолилися за тих, хто подорожуе в наших суворих горах у таку жахливу бурю.

– Я молюся щогодини й од усiеi душi, – вiдповiв тремтячий капелан, – за тих, хто мандруе тяжкими шляхами життя, серед бур людських пристрастей.