Консуело

Через два поколiння, коли над безмовною й пригнобленою Чехiею остаточно утвердилось австрiйське ярмо, а слава й нещастя Реформацii, здавалося, були забутi, графи Рудольштадти продовжували жити у своему маетку, як благочестивi християни й вiрнi католики, заможно, але скромно, як добрi аристократи й вiдданi слуги Марii-Терезii[93 - Марiя-Терезiя (1717—1780) – австрiйська iмператриця (1740—1780). До 1765 р. спiвправителем Марii-Терезii був ii чоловiк Франц-Стефан Лотаринзький, а з 1765 – ii син Йосиф (пiзнiше iмператор Йосиф II).

]. У давнi часи вони виявили чимало доблестi й вiдваги на службi в iмператора Карла VI. І тому всiх дивувало, що останнiй представник цього знатного й доблесного роду, молодий Альберт, единий син графа Християна Рудольштадта, не взяв участi в щойно завершенiй вiйнi за престолонаслiдування[94 - …в щойно завершенiй вiйнi за престолонаслiдування. – Йдеться про вiйну за австрiйську спадщину. Вiйна почалася 1740 р. пiсля смертi Карла VI, який, за вiдсутностi чоловiчого потомства, залишив усi володiння Марii-Терезii. Права останньоi почали заперечувати европейськi монархи, що перебували в спорiдненостi з Габсбурзьким домом, а також Фрiдрiх II, який претендував на австрiйську провiнцiю Сiлезiю. На боцi Австрii виступили Англiя, Голландiя, а також Росiя. У вiйнi за австрiйську спадщину, що тривала до осенi 1748 p., брала участь бiльшiсть европейських держав.] й досяг тридцятирiчного вiку, не спiзнавши й не шукаючи iншоi честi й слави, крiм тоi, яку мав за народженням i станом. Таке дивне поводження збудило пiдозру iмператрицi: а чи не е вiн однодумцем ii ворогiв? Але коли граф Християн удостоiвся честi прийняти iмператрицю у своему замку, вiн зумiв дати iй з приводу поводження сина пояснення, що, напевно, цiлком ii задовольнили. Змiст бесiди Марii-Терезii з графом Рудольштадтом залишився загадкою для всiх. Якась дивна таемниця огортала домiвку цiеi набожноi й щедроi на добродiйнiсть родини, яку майже нiхто iз сусiдiв не вiдвiдував уже рокiв десять; нiякi справи, нiякi розваги, нiякi полiтичнi заворушення не могли змусити Рудольштадтiв виiхати зi свого маетку. Вони платили щедро й безмовно всi вiйськовi податки, не виявляючи нiякого хвилювання з приводу небезпеки i нещасть, якi загрожували краiнi в цiлому, i, здавалося, жили якимось своiм життям, вiдмiнним од життя iнших аристократiв, що викликало недовiру до них, хоча iхня дiяльнiсть виявлялася тiльки в добрих i шляхетних учинках.