Мартін Іден

Вiн перенiсся думками в будинок, де тiльки-но був, i побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потiм ii, з нiжною усмiшкою, як тодi, коли прощалися. Мартiн забув, де вiн, забув про iснування Бернарда Хiгiнботема, аж поки цей добродiй не повернув його до дiйсностi запитанням:

– Ти що, привида побачив?

Мартiн глянув йому просто в очi, – малi, мов намистинки, лютi й полохливi, – i раптом побачив iх такими, якими вони бували, коли власник iх торгував унизу в крамницi – догiдливi, улесливi й маснi.

– Так, – вiдповiв Мартiн, – я побачив привида. На добранiч. На добранiч, Гертрудо!

Виходячи з кiмнати, вiн зачепився за складку на засмальцьованому килимi.

– Тiльки не грюкай дверима, – застерiг його мiстер Хiгiнботем.

Мартiн вiдчув, як у нього вся кров заклекотiла, але стримався й дверi за собою причинив тихо.

Мiстер Хiгiнботем переможно глянув на жiнку.

– Впився, – хрипко прошепотiв. – Я ж тобi казав, що вiн надудлиться!

Вона покiрливо хитнула головою.

– Та в нього й справдi блищать очi, – погодилась, – i комiрця немае, а як iшов, надiв. Може, й випив чарку-двi.

– Та вiн на ногах ледве стоiть, – запевняв ii чоловiк. – Я стежив за ним. Не мiг пройти по кiмнатi, щоб не спiткнутися. Ти ж сама чула, як вiн мало не впав у передпокоi.

– То вiн, мабуть, спiткнувся об Алiсин вiзок, – зауважила вона. – Там же темно.

Мiстер Хiгiнботем пiдвищував голос у мiру того, як росло його роздратування. Цiлий день у крамницi вiн стримував себе, лишаючи радiсть бути самим собою на вечiрнi години серед сiм’i.

– А я кажу тобi, що твiй дорогий братик п’яний.

Голос у нього був холодний i гострий, вiн наче вiдкарбовував кожне слово. Дружина зiтхнула й промовчала. Це була огрядна жiнка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своiм тiлом, роботою, причiпками чоловiка.

– Кажу тобi, що це в нього вiд батька, – звинувальним тоном провадив мiстер Хiгiнботем. – І так само подохне десь у канавi. От побачиш…

Вона хитнула головою, зiтхнула i знов почала шити.

– Еге ж, добрий приклад для дiтей, – раптом гаркнув мiстер Хiгiнботем, роздратований мовчанням дружини, бо часом йому хотiлося, щоб вона бiльше суперечила. – Коли ще раз прийде отакий, хай забираеться звiдси геть.