Виховання почуттів

Зрештою, Арну був дуже милий чолов'яга, вiн щедро частував сигарами, «тикав» незнайомим, а вже коли захоплювався якимось твором або людиною, то, нi на що не зважаючи, стояв на своему, виявляючи ревну турботу, не скупився на статтi, на реклами. Вiн вважав себе вельми чесним i, вiдчуваючи потребу вiдкрити комусь душу, простосердо розповiдав про всiлякi своi непоряднi дiла.

Одного разу, щоб допекти колезi, котрий, заснувавши газету, також присвячену малярству, влаштував з тiеi нагоди пишний банкет, Арну попросив Фредерiка написати в його присутностi, незадовго до призначеноi години, листи всiм запрошеним, що банкет вiдкладено.

– Адже це не заплямуе честi, розумiете?

І молодиковi забракло духу вiдмовити йому в послузi.

На другий день, зайшовши разом iз Юссоне в контору Арну, Фредерiк помiтив, як у дверях (тих, що виходили на схiдцi) майнув подiл сукнi.

– Тисячу вибачень! – сказав Юссоне. – Коли б я знав, що тут жiнки…

– О! Це моя дружина, – вiдповiв Арну. – Вона, проходячи мимо, зайшла на хвилинку.

– Невже? – мовив Фредерiк.

– Так, так, i зараз повертаеться додому.

Розкiш довколишнього раптом зникла. Те, що було, як Фредерiковi здавалося, розлите тут на всьому, щезло, чи скорше, його нiколи й не було. Вiн вiдчував безмiрне здивування i нiбито бiль зради.

Арну, порпаючись у шухлядi, посмiхався. Може, з нього? Прикажчик поклав на стiл паку вогкого паперу.

– Ага! Афiшi! – вигукнув торговець. – Не скоро виберусь я сьогоднi обiдати!

Режембар узявся за капелюха.

– Що, ви залишаете мене?

– Сьома година! – вiдповiв Режембар.

Фредерiк пiшов за ним.

На розi вулицi Монмартр вiн озирнувся, глянув на вiкна другого поверху i подумки посмiхнувся з жалю до себе, згадуючи, з якою любов'ю вiн так часто дививсь на них. Де ж вона живе? Як зустрiтися з нею тепер? Самiтнiсть, безпросвiтна, як нiколи, знову простерлася довкола його бажань.

– Пiдемо попробуемо? – спитав Режембар.

– Чого попробуемо?

– Полинiвки.

І, поступившись перед наполегливими проханнями, Фредерiк дав затягти себе в «Бордоський шиночок». Тим часом, як його супутник, спершись лiктями на стiл, роздивлявся карафку, Фредерiк кидав поглядом навсебiч. Раптом вiн помiтив на тротуарi Пеллеренову постать; вiн хапливо забарабанив у шибку; не встиг художник сiсти, як Режембар запитав, чому його бiльше не видно в «Художньому промислi».

– Хай я лусну, якщо моя нога туди ступить.