Виховання почуттів

Над'iхали гостi. Крiм адвоката Лефошера, все це були завсiдники четвергiв. Кожен принiс якийсь подарунок: Дiтмер – сирiйський шарф, Розенвальд – альбом романсiв, Бюр'е – акварель, Сомбаз – карикатуру на самого себе, а Пеллерен – рисунок вуглем, на якому зображено було щось нiби танець смертi, огидну фантазiю, рiч пересiчну. Юссоне взагалi нiчого не подарував.

Фредерiк виждав i пiсля всiх пiднiс iй свого подарунка.

Вона щиро подякувала. Тодi вiн мовив:

– Але ж… це майже борг! Я був такий лихий на себе…

– За що? – спитала вона.

– До столу! – втрутився Арну i вхопив його пiд руку; потiм шепнув на вухо: «Ну ж ви й недотепа!»

Нiщо не виглядало приемнiше за iдальню, пофарбовану пiд колiр зеленавоi води. На одному з ii кiнцiв кам'яна нiмфа занурювала кiнчик ноги у басейн, що мав форму мушлi. Крiзь одчинене вiкно було видно весь сад iз довгим морiжком, обiч якого височiла стара шотландська сосна, бiльше як наполовину всохла; клумби були насипанi неоднаковоi висоти; за рiчкою широким пiвколом розлягалися Булонський лiс, Нейi, Севр, Медон.

Спершу говорили про цей краевид, потiм про пейзаж взагалi, i суперечки ще тiльки починалися, коли Арну звелiв служниковi запрягти о пiв на десяту коней у кабрiолет. Лист од касира кликав його до мiста.

– Хочеш, я поiду з тобою? – сказала панi Арну.

– Авжеж! – І вiн вiддав iй низький уклiн. – Ви ж знаете, добродiйко, що без вас я жити не можу.

Всi почали ii вiтати, що вона мае такого милого чоловiка.

– О! Та я ж не сама! – лагiдно зауважила панi Арну, киваючи на дочку.

Тодi знову мова перекинулась на малярство, заговорили про картину Рюiсдаля, на якiй Арну сподiвався заробити значну суму, i Пеллерен спитав його, чи правда, нiбито горезвiсний Саул Матiас минулого мiсяця приiжджав iз Лондона i пропонував за неi двадцять три тисячi франкiв.

– Щонайчистiсiнька правда! – І Арну обернувся до Фредерiка: – Це саме той добродiй, з яким я того вечора був в «Альгамбрi», не з власноi волi, запевняю вас, – тi англiйцi нiтрохи не цiкавi!

Фредерiк, пiдозрюючи в листi мадмуазель Ватназ якусь амурну iсторiю, дивувався легкостi, з якою статечний Арну знайшов пристойний привiд, щоб утекти в мiсто, але ця нова брехня, зовсiм непотрiбна, змусила його вирячити очi.

Торговець спитав iз невинним виглядом:

– А як звати отого високого юнака, вашого приятеля?

– Делор'е, – не задумуючись вiдповiв Фредерiк.