Виховання почуттів

Святкуватимуть у них на дачi, в Сен-Клу; менi доручено повiдомити вас. О третiй годинi бiля редакцii на вас чекатиме екiпаж. Отже, домовились! Даруйте, що потурбував. Спiшу – в мене багато справ!

Тiльки-но Фредерiк вернувся, воротар подав йому листа:

«Пан i панi Дамбрез просять пана Ф. Моро зробити iм честь – завiтати на обiд у суботу, 24 цього мiсяця. Звольте вiдповiсти».

«Надто пiзно», – подумав вiн.

Проте вiн показав листа Делор'е. Той вигукнув:

– Ага! Нарештi! Але ти нiбито незадоволений? Чому?

Фредерiк пiсля деякого вагання сказав, що на цей день вiн дiстав iнше запрошення.

– Зроби менi приемнiсть – начхай на вулицю Шуазель! Кинь отi дурощi! Якщо ти соромишся, я напишу за тебе вiдповiдь.

І клерк у третiй особi написав, що запрошення прийнято.

Знаючи свiт лише крiзь лихоманку власних жадань, Делор'е уявляв його як штучний витвiр, що дiе за математичними законами. Званий обiд, зустрiч iз впливовою особою, усмiшка вродливоi жiнки могли викликати низку вчинкiв, якi випливають один iз одного, i мати величезнi наслiдки.

Деякi паризькi салони були, на його думку, машинами; вони приймають сирий матерiал i, переробивши його, надають стократ бiльшоi вартостi. Вiн вiрив, що трапляються куртизанки, котрi дають поради й дипломатам, вiрив у вигiднi шлюби, укладенi за допомогою iнтриг, у генiальних каторжникiв, у випадковiсть, покiрну сильнiй руцi. Нарештi, вiн вважав знайомство з Дамбрезами таким корисним i говорив так красномовно, що Фредерiк уже не знав, яку прийняти ухвалу.

В кожному випадку, якщо панi Арну iменинниця, вiн повинен подбати про подарунок для неi; вiн, звiсно, подумав про парасольку, бо хотiлося загладити свою незграбнiсть. І саме трапилась йому китайська парасолька сизого шовку, з рiзьбленою ручкою слоновоi костi. Але ж вона коштувала сто сiмдесят п'ять франкiв, а Фредерiк не мав жодного су, жив навiть у борг, очiкуючи грошей, що iх висилали йому кожнi три мiсяцi. Проте вiн конче хотiв купити ii, i хоч йому те було бридко, звернувся до Делор'е.

Делор'е вiдповiв, що в нього нема грошей.

– Менi потрiбно, – сказав Фредерiк, – дуже потрiбно!

А коли Делор'е i вдруге вибачився, вiн утратив терпiння:

– Ти мiг би iнколи…

– Що?

– Нiчого!

Клерк зрозумiв. Вiн узяв iз свого припасу потрiбну суму i, вiдраховуючи монету по монетi, сказав:

– Розписки не вимагаю, бо живу твоiм коштом!

Фредерiк кинувся йому на шию, палко запевнюючи в сердечнiй дружбi. Делор'е зостався холодний.