Виховання почуттів

В тому не було труднощiв, i вони домовилися на завтрашнiй день.

Однак Юссоне на призначений час не прийшов; уникав зустрiчi ще тричi. Нарештi з'явився в суботу близько четвертоi години. Але, користуючись екiпажем, що найняв Фредерiк, вiн звелiв спершу зупинитися бiля Французького театру, де мав дiстати квитки в ложу, потiм завернув до кравця, до швачки, писав у швейцарських записки. Кiнець кiнцем вони приiхали на бульвар Монмартр. Фредерiк перейшов крамницю i пiднявся схiдцями. Арну впiзнав його, побачивши в дзеркалi, що стояло перед конторкою, i, пишучи далi, протягнув йому через плече лiву руку.

В тiснiй кiмнатцi з одним вiкном у двiр зiбралося п'ять-шiсть одвiдувачiв; при заднiй стiнi в альковi, мiж двома портьерами брунатного штофу, був диван, оббитий такою самою тканиною. На камiнi, захаращеному паперами, стояла бронзова Венера; обабiч неi симетрично розташованi – два канделябри з рожевими свiчками. Праворуч, бiля етажерки, заставленоi папками, сидiв у крiслi чоловiк, що так i не зняв капелюха, й читав газету; стiни були геть усi закритi естампами й картинами, цiнними гравюрами або ескiзами сучасних майстрiв з написами, в яких засвiдчувалася найсердечнiша приязнь до Жака Арну.

– Як живете? – спитав вiн, повернувшись до Фредерiка. І, не чекаючи вiдповiдi, пошепки спитав Юссоне: – Як звати вашого друга? – Потiм голосно: – Вiзьмiть сигару, там, на етажерцi, в коробцi.

«Художнiй промисел», що мiстився в центрi Парижа, був зручним мiсцем для зустрiчей, нейтральною територiею, де запросто збиралися суперники.

Того дня тут можна було побачити Антенора Брева, портретиста королiв, Жуля Бюр'е, що своiми рисунками популяризував алжирськi вiйни, карикатуриста Сомбаза, скульптора Вурда та iнших; i нiхто з них не вiдповiдав уявленням, що склалися в студента. Вони трималися просто; мова iхня була вiльна. Мiстик Ловарiас розповiв соромiцький анекдот, а в творця схiдного пейзажу, знаменитого Дiтмера, пiд жилеткою була надягнена плетена кофтина, i вертався вiн додому в омнiбусi.

Спершу розмова точилася про якусь Аполлонiю, колишню натурницю, що ii Бюр'е нiбито впiзнав на бульварi, коли вона iхала в каретi цугом. Юссоне пояснив таку метаморфозу тим, що в неi до послуг цiлий гурт ii благодiйникiв.

– Цей баламут знае паризьких дiвчаток! – сказав Арну.

– Якщо пiсля вас що-небудь залишиться, ваша величносте, – вiдповiв молодик, по-вiйськовому вiддаючи честь, нiби той гренадер, який запропонував Наполеоновi випити зi своеi баклажки.