За сестрою

В той час, як починаеться наше оповiдання, Спасiвка була вже старшим селом. Вказували на це старi, зеленим мохом порослi стрiхи, втоптанi вулицi, стара церковця i чималий цвинтар iз дерев’яними, почорнiлими вiд старости похиленими хрестами; а далi навкруги частоколу повиростало чимале терня, з чого спасiвчани дуже радiли, бо це також спиняло доступ до села незгiрш частоколу. Лише двi прогалини були на противних кiнцях, зачиненi воротами.

Спасiвчани жили тут, наче в якiй фортецi. Були вони козацького роду, то й розумiли вагу небезпеки й були настiльки обережнi, що на кожну нiч ставили чергою вартових при обох воротах, щоб iх ворог не напав зненацька.

До того вони ще умовились iз сусiднiми селами, щоб у кожному були на поготiвлi бочки iз смолою, якi на випадок татарського набiгу треба запалити й так остерегти iнших перед небезпекою.

Такий лад завiв у селi старий досвiдчений козак, що прийшов сюди з першими поселенцями. Та хоча старий Охрiм уже давно лежав у сирiй землi, то спасiвчани й дальше придержувались тих звичаiв.

Та якось спасiвчанам до тоi хвилини жилось безпечно. Чи Спасiвка не лежала на татарському шляху, чи з якоi iншоi причини, досить, що до тепер нiщо ii не тривожило. Спасiвчани жили безпечно, орали землю, годували худобу й кохали пасiки, славнi на цiлу Заднiпрянщину, та позаводили гарнi сади.

В Спасiвцi жив славний козацький рiд Судакiв. Вони славились тим, що не було мiж ними одного, який не бував би на Сiчi мiж низовим товариством.

Із цього виходило, що було iх мало. Багато з них полягло в боях, багато пiшло в неволю, а жiноцтво переходило до iнших родiв.

Тому то цi Судаки, що остались живими, багатiли на цiле село i з того були в усiх у великiй пошанi.

Рiдня Судакiв у той час складалася з старого дiда Андрiя – яких 70 рокiв, його сина Степана, жiнки Палажки, двох синiв Петра й Павла та дочки Ганни.

Властиво, Петра тодi вже не було дома. Пiшов на Запорiжжя.

Другому синовi Павловi було п’ятнадцять, а дочцi Ганнi тринадцять рокiв.

Поки дiти були молодшi, цiлим господарством клопоталися Степан iз жiнкою. Дiд Андрiй пильнував пасiки, наглядав хати й дiтей. Уважав за свiй обов’язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його iздити на конi, кидати списом та арканом, стрiляти з рушницi та з лука й орудувати шаблею.

В iнших хвилинах розповiдав йому про Запорiжжя, про козакiв, iх звичаi та про походи й пригоди iз свого життя.