Червоне і чорне

– Ваш Жульен якийсь несамовитий, вiн лякае мене, – прошепотiла панi Дервiль подрузi.

– Як же йому не гнiватись? – вiдповiла панi де Реналь. – Пiсля того коли вiн домiгся вiд дiтей таких чудових успiхiв, яке це мае значення, якщо вiн перебуде один ранок, не навчаючи iх? Нi, справдi, чоловiки дуже брутальнi.

Уперше в життi панi де Реналь вiдчула щось схоже на бажання помститися чоловiковi. Люта зненависть Жульена до багатiiв готова була ось-ось вибухнути. На щастя, пан де Реналь покликав садiвника i заходився разом з ним перегороджувати протоптану через садок стежку колючим гiллям.

Жульен не вiдповiдав жодним словом на всi тi милi речi, якi чув пiд час прогулянки вiд супутниць. Як тiльки пан де Реналь вiдiйшов, обидвi подруги, пославшись на втому, взяли Жульена попiд руки.

Вiн iшов мiж двома жiнками, розчервонiлими вiд хвилювання й збентеження; i який дивний контраст становило поряд з ними його блiде обличчя, погордливий, похмурий i рiшучий вираз! Вiн зневажав обох жiнок i всi нiжнi почуття.

«От лихо! – думав вiн. – Немае в мене навiть п'ятисот франкiв ренти, щоб закiнчити навчання. Ех, послав би я його пiд три чорти!»

Поринувши в похмурi думки, Жульен ледве чув лагiднi слова обох дам; те, що доходило до його свiдомостi, здавалося йому безглуздим, нiкчемним, безпорадним, одне слово – «бабським базiканням».

Панi де Реналь, аби про щось говорити i пiдтримати розмову, мiж iншим сказала, що ii чоловiк приiхав з Вер'ера, бо сторгував у якогось фермера очистки кукурудзяних качанiв (у цих краях ними набивають матраци).

– Чоловiк зараз не повернеться до нас, – додала панi де Реналь. – Вони з садiвником i камердинером набиватимуть матраци в усьому домi. Вранцi вони вже понабивали всi матраци на другому поверсi, тепер пiшли на третiй.

Жульен змiнився на обличчi; вiн якось дивно глянув на панi де Реналь i, наддавши ходи, пiшов з нею трохи вперед; панi Дервiль не стала iх доганяти.

– Врятуйте мене, – сказав Жульен панi де Реналь, – тiльки ви можете це зробити.

Ви знаете, що лакей мене страшенно ненавидить. Я мушу признатись вам, панi, що в мене е один портрет, я його сховав у матрацi свого лiжка.

Почувши це, панi де Реналь теж зблiдла.

– Тiльки ви, панi, можете зараз зайти в мою кiмнату. Пошукайте так, щоб нiхто не помiтив; у тому кутку матраца, що ближче до вiкна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й гладеньку.

– І в нiй портрет? – вимовила панi де Реналь, ледве тримаючись на ногах.