Червоне і чорне

Панi де Реналь здалося тепер, що в Жульена дуже лютий вигляд. Вiн стояв за два кроки вiд неi. Вона пiдiйшла до нього i сказала йому стиха:

– Правда ж, ви в першi днi не будете карати дiтей, навiть коли вони не знатимуть урокiв?

Лагiдний i майже благальний тон цiеi гарноi дами вплинув на Жульена так, що вiн раптом забув усi намiри пiдтримувати свою репутацiю латинiста. Обличчя панi де Реналь було зовсiм близько, вiн вiдчував пахощi лiтнього жiночого одягу, – а це було щось таке дивне для бiдного селянина, що Жульен аж почервонiв i, зiтхнувши, ледве чутно пролепетав:

– Не бiйтесь, панi, я слухатимусь вас у всьому.

Тiльки тепер, коли ii побоювання за дiтей остаточно розвiялись, панi де Реналь з подивом помiтила, що Жульен надзвичайно вродливий. Його тонкi, майже жiночi риси i знiяковiлий вигляд не здавалися смiшними жiнцi, що й сама була дуже несмiлива. Мужнiй вигляд, що його вважають неодмiнною якiстю чоловiчоi вроди, злякав би ii.

– Скiльки вам рокiв, пане? – спитала вона Жульена.

– Скоро буде дев'ятнадцять.

– Моему старшому – одинадцять, – провадила панi де Реналь, зовсiм заспокоiвшись, – вiн буде вам майже товаришем, ви завжди зможете його умовити. Якось батько хотiв його побити, хлопчик цiлий тиждень був хворий, хоч його тiльки злегка ляснули.

«А я? Яка рiзниця! – подумав Жульен. – Ще вчора мене побив батько. Якi щасливi цi багатii!»

Панi де Реналь уже старалася вгадати найтоншi вiдтiнки того, що вiдбувалося в душi юнака. Їй здалося, що вираз смутку, який промайнув на Жульеновiм обличчi, викликаний несмiливiстю, i iй схотiлось пiдбадьорити його.

– Як ваше iм'я, пане? – спитала вона таким привiтним i ласкавим тоном, що Жульен, сам того не усвiдомлюючи, мимоволi пройнявся ii чарами.

– Мене звуть Жульен Сорель, панi; я боюсь, бо вперше в життi входжу в чужий дiм; менi дуже потрiбне ваше заступництво i ще – щоб ви багато чого прощали менi на початку. Я нiколи не ходив у школу, – я був занадто бiдний. Я нi з ким не розмовляв, крiм мого родича, полкового лiкаря, кавалера ордена Почесного легiону, i кюре пана Шелана.

Вiн може розповiсти вам усе про мене. Брати мене завжди били; не вiрте iм, якщо вони гудитимуть мене; даруйте менi, панi, якщо коли-небудь я ненавмисно зроблю щось не так.

Жульен помалу опановував себе, виголошуючи довгу промову: вiн розглядав панi де Реналь. Так дiе довершена грацiя, коли вона природна, i особливо коли людина, надiлена нею, не пiдозрiвае про свою чарiвнiсть.