На розпутті

Обидва хлопцi i цього року, як здали останнього екзамена в унiверситетi, поiхали на село; але Гайденко приiхав назад до мiста ранiше на мiсяць: батько одну таку справу в мiстi, що треба було щодня тут бути, i узяв се дiло собi. Клопочучися тiею справою, працюючи в книгозборi, вiн дожидався свого товариша, i оце, нарештi одного веселого лiтнього дня 189… року Раденко приiхав.

Обидва були радi, а надто Гайденко.

– Ну, що ж ти там поробляв? Чого так довго не iхав?

– Ат, – махнув рукою Раденко i почав розказувати через вiщо.

Розказав також, що дядько дав йому тiльки 500 рублiв на початок господарства, переказував деякi сiльськi новини, – а поки покликано iх обiдати.

По обiдi обидва пiшли з хати. За будинком, у тiсному мiському подвiр'i, клаптик землi зарiс вишниною. Се звалося «садом», i в йому в одному мiсцi був холодок. Туди й прийшли нашi парубки та й полягали на травi.

– Гарно! – сказав Гайденко.

– Надзвичайно! – вiдмовив iронiчно Раденко. – Кращого й бути не може над цю мiзерiю.

– Ну-ну, не лайсь! – усмiхнувся Гайденко. – Адже сам сюди пiшов – усе краще, нiж у хатi. Не скрiзь же такi сади, як у твого дядька.

– Хто вже приiхав? – перепинив Раденко.

– Тiльки Квiтковський у мiстi.

– А! Квiтковський! А що ж вiн?

– Бiльше нудьгуе…

– Чуднi е люди на свiтi! – промовив, трохи пiдводячись та спираючись на лiкоть, Раденко. – Чого вiн кисне? Мучиться над «свiтовою загадкою»?

– А хоч би й так.

– Und еin Nаrr wartet аuf Аntwort!..[1 - І дурень чекае на вiдповiдь (нiм.

)] – промовив крiзь зуби Раденко. – І не дiждеться! – додав трохи згодом. – Якого тут чорта розумiти? Хiба шукати безсмертя душi, чи що? Чи може, загубивши персонального бога, – шукати бога – свiтову силу, як то роблять нiмцi? Так се ж тiльки нiмцi можуть робити!

– Помиляешся; почали се робити не нiмцi, а греки.

– Один кат! Я розумiв життя так, як воно е, одкинув усi iлюзii, всi забобони – i дивлюсь на свiт тверезо. Я розумiю свое становище.

– Становище дресированоi товарний, – промовив замислений Гайденко.

 – Таким поглядом, такою вiдмовою не можна задовольнитися.

– Ти завсiгди був метафiзиком, – махнув рукою Раденко, – а тепер цей Квiтковський ще далi, здаеться, тебе на той шлях посунув. Кажи – ще що у вас е?

– Кажу ж: нiчого! Хiба що стрiвся недавнечко з Давиденком.

– Вiн досi в своiй управi?

– І досi, i опрiче неi бiльш нiчого не хоче знати. Я, каже, земський дiяч, i цього з мене досить.