Повість про санаторійну зону

Вже свiтловi тiнi пали на яблунi, i яблунi стояли тихо, нерухомо. Пуховi сплески повисли над рiкою: грали верховоди. Вiд кошари запахло дальнiм гноем.

– Тям! Тям! Тям! – прозвучало бiля центрального будинку.

Розбитим черепком мiдi кiнчалась остання лежанка. Хворi пiдводились i йшли до веранди.

ІІ

На другий день узнали: метранпаж – iз центру, прiзвище – Карно! Вiн одразу ж всiх зацiкавив. Зацiкавив i своею поведiнкою i своiми манерами.

Вiн, скажiмо, дивився завше так, нiби говорив iз людиною на двi голови нижчою за себе: якось зверху вниз ухитрявся вiн ставити своi очi, i так з усiма, навiть iз тими, кому вiн був по плече.

І коли потiм (ще приклад) йому приходилось зустрiчатися з випадковими людьми, якi не знали його, вiн, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його спiвбесiдник не здавав, як казали санаторiйцi, «внутрiшнi» позицii.

Колись, коли падали легкi тiнi, з дального поселку до гори пiдвiвся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.

Хлоня подивився задумано в гущавину дерев i сказав, звертаючись до метранпажа:

– Чуете, як гудить? Як вам? Подобаеться?

Анарх чомусь подумав, що Карно нiчого не скаже, а миршавий дiдок i зараз буде фольконiти гнилими зубами. Тому вiн i одвернувся до веранди.

Дiдок i справдi щось сказав. І те, що вiн сказав, було, як i завжди, безглузде. Анарх не втерпiв i пiдвiвся. Вiн подивився навкруги себе: нiкого з медичного персоналу не було. Тiльки сестра Катря маячила пiд яблунею з одуванчиком у руцi.

Стояла гаряча тиша. Навiть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фейерверк, i розтанув у просторах бiлим димком.

Анарх пiшов повз койок, що на них лежали хворi. Недалеко вiн почув розмову. Один iз хворих натхненно розповiдав про барикади пiд Киевом, про божевiльного Муравйова, про арсенал.

За асоцiацiею – божевiльний Муравйов – вiн подумав про розстрiли й тут же, зиркнувши на оповiдача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрi поповнити про його анамнез.

І це неприемно вразило й зiпсувало й без того поганий настрiй. «Для чого анамнез?». І йому раптом прийшло в голову, що анамнез – причiпка: просто треба комусь поповнити його бiографiю.

Словом, сьогоднi вiн знову вiдчув тривогу.

До анарха пiдсунула койку Унiкум. Праворуч лежала Майя, ближче – метранпаж.

– Чому я з вами так мало говорю? – спитала Унiкум, звертаючись до анарха.

Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманiя.