Повість про санаторійну зону

Не було начальника: буде ввечерi. Метранпаж чекав.

– Коли хочеш – це менi подобаеться, – сказала Майя, – бо це справжня упертiсть.

– Упертiсть – то так, але подивiться на анарха, – говорила на дальнiй койцi Унiкум. – Це ж цiлi океани iронii, цiлi таемницi анархiстськоi мудростi. Як же: республiка покинула метранпажiв!

Унiкум i тепер нiхто не вiдповiдав.

Падало сонце. Нечутно гримiло за рiкою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич…

Анарх раптом згадав тихий негарний смiшок. Вiн подивився на Майю й коротко кинув:

– От!

– Що от? – суворо, мiняючи тон, спитала та.

Вона розумiе, куди закидае вiн, i вона цинiчно заявляе, що ii не тiльки радуе, але й злить метранпажева впертiсть. Майя добре знае життя й знае таких плебеiв, котрi тiльки-но й кориснi, що своею товстозадою пiд боком. Ця ж, остання, продае на бульварi бублики (мухи загадили) або гнилi вишнi: на фунт пiвфунта хвостикiв – i плюе на все i вся.

– Але це ж ти про дружину? – вставив анарх.

– Знаемо! – грубо кинула Майя.

Вiн не сперечався, вiн навiть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Вiн знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майею будуть тримати його в поганому настроi декiлька днiв… І, власне, навiщо це робити? Коли вiн незадоволений з санаторiйноi публiки i вважае, що iй не мiсце тут, коли вiн так уже симпатизуе опозицii, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, i сам вiн недалеко одiйшов вiд Унiкум, припустимо.

– Не! Зрозумiйте, – говорила десь Унiкум. – При чому тут ми?

– Е, на злодiю шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеi все розумiють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати мiсця метранпажам.

– Махаiвщина! – i Унiкум удавано позiхнула.

Перекидались фразами, мов флiртували: гостро. Анарх подивився на клумбу: до метранпажа пiдiйшла сестра.

Тодi заворушилася зона. Кожне навiть нiкчемне явище зустрiчали тут iз хвилюванням, iз сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторiй, i полетiла чутка по койках.

Одна рудоволоса дама скочила з лiжка й запитала:

– Ви не бачили, який вiн?.. Дуже старий?..

– Так що метранпажi не котячоi породи! – вульгарно вiдрубали плебеi. – «Пуговки не вкрутиш!».

– Галдiть! – i дама сплюнула.

Але шум не стихав.

…І тодi ж рiшили, що перший метранпажiв учинок був досить оригiнальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою на протязi кiлькох санаторiйних буднiв. Вiд метранпажа чекали нових трюкiв.