Малюк Цахес (збірник)

Вiн тепер ясно побачив, що примарне свiтло золотих змiйок – не що iнше, як вiдбиток у рiчцi феерверка з Антонського саду, але невiдоме досi почуття, – вiн i сам не знав, утiхи чи болю, – судомно стиснуло йому груди, i коли весляр ударив веслами по водi так, що вона, нiби гнiваючись, захлюпотiла й зашумiла, в тiм гомонi йому вчулось таемниче шепотiння: «Анзельме, Анзельме, чи ж ти не бачиш, як ми весь час пливемо перед тобою? Сестричка ж дивиться знов на тебе… вiр… вiр… вiр нам!..». І йому здалося, що вiн бачить перед човном три зелено-вогненних смужки.

Та коли потiм тужно заглянув у воду, чи не визирнуть часом iз хвиль звабливi очi, то впевнився, що то лише вiддзеркалюються освiтленi вiкна близьких будинкiв. Мовчки сидiв вiн у човнi, борючись iз собою в душi, але проректор звернувся до нього ще голоснiше:

– Як ви себе почуваете, пане Анзельме?

І студент дуже несмiливо вiдповiв:

– Ах, ласкавий пане проректоре, коли б ви знали, якi дивнi речi щойно привидiлись менi наяву, з розплющеними очима, пiд бузиною, коло муру Лiнкового саду, то ви б не гнiвались на мене, що я, нiби який сновида…

– Гай, гай, пане Анзельме, – перебив його проректор Паульман, – я завжди вважав вас за солiдного юнака, але снити завидна, снити з розплющеними очима, а потiм раптом намiрятися стрибнути в воду, на це… пробачте менi… здатнi лише божевiльнi або дурнi!

Студента Анзельма зовсiм засмутили суворi слова його приятеля.

Тодi озвалася старша Паульманова донька Веронiка, гарненька, квiтуча дiвчина рокiв шiстнадцяти:

– Але ж, любий татку, з паном Анзельмом сталося, мабуть, щось надзвичайне, i вiн, певне, тiльки думае, що не спав, а насправдi заснув пiд бузиною, i йому привидiлась та вся нiсенiтниця та й засiла мiцно в голову.

– Крiм того, дорога мадемуазель i шановний проректоре, – вступив у розмову реестратор Гербранд, – хiба ж не можна впасти наяву в такий собi мрiйливий сон? Справдi, зi мною таке було одного разу в пообiдню пору за кавою, коли я, так би мовити, куняв, бо в цей, власне, момент i вiдбуваеться тiлесне й духовне травлення, отож я тодi й згадав, немов у якомусь натхненнi, де лежить загублений акт, а то ще вчора таким самим чином серед бiлого дня затанцював у мене перед розплющеними очима чудесний великий готичний шрифт латинського письма.

– Ах, шановний реестраторе, – промовив на те проректор Паульман, – ви завжди мали нахил до поетичностi, а через неi легко впасти у фантастику та романтику.