Малюк Цахес (збірник)

– Жорстоко, – сказав Бальтазар, – висмiювати людину, що ii природа так жахливо скривдила, як цього малого вершника. Коли вiн справдi студент, то ти мусиш iз ним битися, ще й до того на пiстолях, хоч це й суперечитиме всiм академiчним звичаям, бо на рапiрах чи шаблях, ясна рiч, вiн не зможе.

– Як поважно, – сказав Фабiан, – як поважно й похмуро ти все це сприймаеш, мiй любий Бальтазаре. Я нiколи й гадки не мав глузувати з калiцтва. Але скажи менi, чи ж личить такому горбаневi з мiзинчик завбiльшки сидiти на конi, через шию якого вiн i не визирне? Чому вiн улiз у такi величезнi ботфорти? Чого натягнув таку вузесеньку куртку з безлiччю китичок, шнуркiв та iнших цяцьок? Чи личить йому носити той чудернацький оксамитовий берет? Чи смiе вiн так бундючитись та пишатися? Чи смiе вiн звертатися до нас таким по-варварському хрипким голосом? Чи смiе, питаюсь я, i чи не маю я права поглузувати з нього, як iз справжнiсiнького блазня? Але менi треба бiгти, я мушу подивитися на веремiю, яка зчиниться на вулицях, коли той лицар-студiозус в'iде до мiста на своему баскому конi.

Бальтазар звернув з дороги в лiс, пiрнув у найгустiшi чагарi i там, охоплений, ба навiть пригнiчений гiркими почуттями, сiв на мох. Цiлком можливо, що вiн справдi кохав прекрасну Кандiду, але те кохання ховав, як солодку таемницю, в найглибшому куточку своеi душi, ховав вiд усiх людей, навiть i вiд самого себе. І коли Фабiан так безсоромно й легковажно заговорив про це, йому видалось, наче бруднi руки нахабно зривають зi священноi постатi покривало, до якого вiн навiть не смiв доторкнутись, i що свята буде на нього вiчно гнiватися.

– Отже, – вигукнув вiн з великою досадою, – отже, ти вважаеш мене закоханим йолопом, Фабiане, таким собi дурнем, що бiгае на лекцii Моша Терпiна, щоб хоч годину побути пiд одним дахом з прекрасною Кандiдою; що блукае в лiсi на самотi, щоб видумувати жалюгiднi вiршi для коханоi i писати ще жалюгiднiше; що псуе дерева, вирiзуючи безглуздi вензелi на iхнiй гладенькiй корi; що в присутностi дiвчини не спроможний сказати жодного розумного слова, а тiльки зiтхае, охкае та плаксиво кривиться, неначе в корчах, що носить на грудях зiв'ялi квiти, якi вона носила на грудях, або навiть i рукавичку, яку вона загубила, одне слово – робить тисячi смiховинних дурниць.