Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Чекае вона, чекае, – царевичi приходять i вiдходять, а жодний iй не до вподоби. А один, сусiднього царя син, дуже сподобав собi царiвну, але боявся приступитися, щоб i його не вiдправила.

Далi, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила замiж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху i всадила ii в казанок з маслом. Там вона впаслася i виросла така велика, як добрий кiт. Тодi наказала царiвна ii вбити, зняти з неi шкуру, вичинити i зробити з тiеi шкурки рукавички. Розумiеться, усе це робилося у найбiльшiй таемницi.

– Ну тепер я зроблю вашу волю i вийду замiж лише за того, хто вгадае, з чого отi моi рукавички зробленi.

– Добре, – каже батько i наказав розголосити по всiх краях, що хто вгадае, з чого у царiвни зробленi рукавички, той буде ii мати за жiнку.

Знов пустилися королевичi i царевичi, як до меду, але де там! Жодний не вгадае, i вона зо всiх насмiхаеться, проганяе вiд себе.

Дiйшла до того сусiднього царевича ця чутка, i подумав вiн собi: щось тут мусить бути неспроста, коли так важко вгадати, з чого тi рукавички.

Рад би i вiн пiти та спробувати щастя, але й боiться: ану ж не вгадае – нажене, та й тодi i вся надiя пропаде. Стiй, – думае собi, – треба знайти якийсь вихiд!

Перебрався вiн дiдом-жебраком i пiшов до того мiста, де та царiвна. Зайшов там на нiч до якогось старого кушнiра на краю мiста. Ну, як звичайно, стали собi бесiдувати. Слово по слову, кушнiр почав розповiдати про царiвну, яка то вона гарна i мудра та хитра: штуку вигадала таку що i свiт не чував, i тепер насмiхаеться з бiдних паничiв.

– Та яку штуку видумала? – питае царевич, нiбито нi про що не знае.

– А таку штуку, – вiдповiв кушнiр, – що сказала вигодувати блоху, зняти з неi шкуру, а вiдтак я ту шкуру вичинив i зробив iй з неi рукавички. Отже, вона тими рукавичками всiм паничам забивае баки: котрий, каже, вгадае, з чого вони, за того пiду.

«Постiй, – думае собi царевич, – тепер я тебе маю! Але й вiдплачу я тобi за твоi насмiхання!»

На другий день йде вiн, переодягнений дiдом-жебраком, до царських палацiв i просить, щоб його завели до царiвни, бо вiн хотiв би спробувати щастя.

Слуги змiряли його очима, що вiн такий шолудивий та обiдраний, але нагнати його не могли, бо мали вiд царя твердий наказ допускати кожного.