Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Хлопець зварив си снiданя, попоiв, та й зачав роздумувати, куди тi дверi, личком зав'язанi, ведуть, чому не велiв вiн му iх одчиняти?

Пообзирався довкола, чи ся на нього хто не дивить, i взяла го страшенна охота заглянути туди. Зближився на пальцях, розв'язав личко i звiльна вiдчинив дверi.

І бачить дуже красну стайню, а в тiй стайнi жолоб золотий, а до жолоба прив'язанi три краснi конi. Один чорний, другий сивий, а третiй бiлий, як снiг. Той останнiй обернувся до хлопця i каже:

– Іванцю душко, вiзьми тi три яблука, що от там лежать на вiкнi, сiдай на котрого з нас i втiкай враз з нами, тодi звiльнишся вiд тих розбiйникiв.

Хлопець не дався два рази просити, ухопив яблука, сховав за пазуху, сiв на сивого коня, i всi враз лiсами швидко, мов вiтер, погнали.

Вже ся лiс закiнчив. Через галуззя дерев указовалося поле. Аж ту загудiла земля, а незабаром з'явилися розбiйники i женуть за утiкаючими що тiлько сил стане.

Тогдi кiнь чорний каже:

– Не лякайся нiчого, вiзьми тiлько одно яблуко з-за пазухи i кинь його поза себе.

Як тiлько Івась тое вчинив, так зараз з того яблука вирiс за ними великанський лiс. Конi помчали далi, лиш незабаром загудiло знову, i женуть за ними розбiйники. Тая запора не дуже iх спинила.

Тогдi каже кiнь бiлий:

– Вiзьми друге яблуко з-за пазухи i кинь його поза себе.

Івась так зробив, а за ними розлилася глибока i широчезна рiка. Розбiйники скочили у воду, переплили на другий берег, i не багато бракувало, щоб iх усiх не пiймали.

Тогдi каже кiнь сивий, а на ньому iхав наш Івась:

– Вiзьми трете яблуко з-за пазухи i кинь його поза себе.

Івась так вчинив, а вмить запалав вогонь широко i далеко, так, що не можна анi його обiйти, анi до нього приступити. А бiлий кiнь мовить до Івася:

– Ми врятувалися, можемо вiдпочити – вже розбiйники за нами бiльше гонити не будуть. Чи бачиш ти се велике мiсто, де то церков так багато? Де той гай зелений, там розлучимося з собою. Ти iди до того мiста, до палацу самого короля i стань там на службу.

Івась iзлiз з коня, дуже жалко му ся вчинило, що з ними розстатися мусить, бо ж вони йому всюди таку добру раду давали. Як конi ся розбiгли, пiшов вiн поволi до того величезного мiста до палацу самого короля.

Прийшов на подвiр'я i питаеться, чи не дiстав би вiн тут службу. Якась служанка переходила i каже:

– Заведiть го до палацу, там власне потребують коминяра.