Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Що ж менi бiдному тут учиняти,

Вже чужу жiнку годi кохати?

Лiпше вiдстати, власну шукати —

Думати стану.

На чужiм гумнi без пожитку мнi,

Тож перестану.

* * *

Вiк мiй, життя цiле плачу,

Молодii лiта трачу,

Я живу в сльозах нежданих

Од навiтiв безнастанних.

Думка поiдае,

Надii збавляе,

Невидимий пломiнь

Серце розпаляе,

Думать понуждае.

Ах, нещасне життя мое,

Чи ж нинi утiха де е?

По тобi, серце, страждаю,

Згубу великую маю,

Де ж ii шукати?

Лучче перестати.

А хоч розшукати —

Радостi не мати,

Бiльше б ii i не знати.

Всi днi моi повнi плачу,

Я сам свое горе бачу,

Гине вiк, час пропливае,

А волосся висрiбляе.

Годину прогониш,

В роки не догонит,

Думу i печаль

Велику приложит,

Вiк так продовжиш.

Течуть думки безконечнi,

І жаль протiкае сердечний,

Багато беру терпiнням,

Важко збагнуть розумiнням, —

Печаль все ладнае

І зневольняе,

Печаль превелику

На серце наводить —

І сумнiв приходить.

Покажи, щастя, дорогу,

І яви ти милiсть многу,

Добрий час пора з'явити,

Давнiй сум нагородити,

Час перестати

Серце терзати;

Хочу веселий

Я час оглядати

І його приймати.

* * *

– Нудно ж менi, що думаю,

Лиху долю проклинаю:

Гей, бiда в цiлом вiку,

Трудно жити чоловiку.

Молодостi квiте красний,

Ох чому ж есь так нещасний?

Лiта губиш, серце нудиш,

Не женишся, дурно любиш.

Мати ж моя коби знала,

Нещасно б не годувала;

Волiла ж би-м утопити,

Нiжлi тепер все тужити.

– Сам хороший вiк минае,

Ах, нещасний наступае,

Бо як стану над лiт сорок,

Не погляне милий оком.

Будуть мене одганяти,

До шпиталю одсилати,

Зо старцями вкупi жити

І милостиню просити.

– Бiдна ж моя милостиня!

Лiпша ж любая дiвчина:

Обiдати, вечеряти,

З нею любо спочивати.

Пiйшов би-м я до манастиру,

Але сам собi не вiрю:

Гей, там треба много сили,

Щоби бiси не скусили.

Треба би ся засклепити,

Щоб дiвчину не бачити;

Бо як дiвча обачив би-м,

От престола отскочив би-м.

Де ж ся менi обернути,

Де з голови бiду збути?

Буду жити, най так буде:

«Терпен спасен», – кажуть люде.

* * *

Ой, як серцю не нудити,

Кого люблю, не видiти;

Кого мисль моя кохае,

Серце во мнi умлiвае.

Великая серцю туга,

Гди не виджу свого друга;

Рада би-м з ним говорити,

Будуть люде нас судити.