Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

На тое вiдповiдае лицар:

– Найяснiший королю! дай ми на письмi, що як тя просити буду о середущу доньку за жiнку, то вчиниш мою волю!

Король охоче на те пристав.

Через цiлу осiнь та зиму не важився ворог край непокоiти, лиш як тiльки весна настала, то вже знов зачав вiн воювати.

Король вийшов з вiйськом навпроти ньому. Щастя якось му i днесь не дописуе. Вiйсько його збили i розiгнали, а вiн сам попався в неволю. Нема вже рятунку Аж нараз явиться Івась в золотiй збруi i на чорному, як галка, коню. Зiбрав розсипане вiйсько до купи, ударив на ворога, убивае, що ся навине, i з тяжкою бiдою звiльняе короля.

Король, втiшений, власною хустиною ногу йому обв'язав, став му дякувати i питатися, чим мае вiддячити таку велику послугу. Івась не жадае нiчого, тiлько щоби му дав на письмi, що, як пришле в свати до наймолодшоi доньки, най му вiдмови не буде.

Король пристав на тое i просить го, щоби з ним iхав до палацу. Вiн подякував за ласку сiв на коня тай махнув свiтами.

Всi ся дивували дуже i радi би знати, хто се такий, що вибавив царство i короля вiд нехибноi заглади.

Тихцем потiм вернувся коминяр до замку, позносив дерево тай топив у п'ецу.

Раз спав вiн в сiнях, де то королiвськi посiпаки переходили, а так му ся на сон зiбрало, що вся служба давно вже повставала, а вiн ся анi рушить. Спить i спить, вже полудне не далеко.

Служниця переходить тудою i каже:

– Вставай, небоже. Що так довго лежиш? Час вже далi полуднувати.

І дивиться, а вiн мае хустиною самого короля ногу позавивану.

Завели го до короля, а коли тамка станув – придивився король до тоi хустини i каже, що це та сама, що нею обв'язав ногу тому славному лицарю, котрий звiльнив його вiд нехибноi смертi. Лиш як ся тое могло стати, щоби якийсь коминяр мiг бути тим славутним лицарем, то в жоден спосiб зрозумiло йому не було.

Івась поклонився королю i просить, щоби дозволив му тiльки на годину з замку вiддалитись, а тодi вся правда ся укаже.

Івась чим скорше вибiг за мiсто до зеленого гаю, свиснув, конi ся позбiгали – зодягнув золоту збрую, сiв на сивого коня i так пустився iхати на подвiр'я королiвське. А там панiв повно та князiв, радi б побачити того лицаря, що ся так дуже вславив. Сам король з доньками помежи ними знаходиться. Музики грають, у всiх церквах в дзвони б'ють, зi всiх сторiн люди, мов на прощу, зiйшлися.