Знеболювальне і снодійне

Бородi ввижаються в маревi щоденних купань

руiни iмперii й тiнi прозорi колишнiх його кохань,

поки рiзнi – бiлявi, рудi, чорношкiрi чи повнотiлi,

рухаючись у водi, довкола нього здiймають хвилi.

І здаеться очманiлому Бородi,

що красунi розчиняються у водi,

i в порожнiх купальнях, уже надвечiр,

ця вода нiжно пестить тiло його старече.

* * *

Нехай же перебувае з тобою увесь цей транс —

в першу чергу ДержАвто, але також КиiвПас,

де кожен нiчний полiт як нiчний сеанс

i всi репродуктори вiщий транслюють глас.

Нехай же з тобою вiдбуваеться кожен акт

без зайвих зупинок, без зобов’язань, без рук,

щоб в пам’ятi залишався по тому хiба що факт

прожитих наземних сполучень або неземних сполук.

Нехай же увесь цей секс вивертае тебе, як нiч

вивертае оксамитом назовнi лiта вицвiлi небеса.

Нехай тобi свiтлом тонким пульсуе кожна окрема рiч.

І навiть пiсля випадкових ранкiв, подiй, облич

залишаеться лише або нездоланна пустка, або нестерпна краса.

* * *

Розчавленi на асфальтi абрикоси не проростуть

в вогкому, нервовому тiлi мiського лiта.

Нiхто iх не з’iсть. В iхню жовту, пiдгнилу суть

по сутi нiчого доброго Богом не влито.

І абрикоси шепочуть: в усiх свiтах,

в коротких i безнадiйних наших життях,

в очiкуваннi на осенi жовту одiж,

в рiшеннях про злиття, купiвлю i продаж,

пiд час побачень, у випадкових пригодах,

у внутрiшнiх водах i в будь-яких iнших водах,

у подорожах, на вокзалах, у лiтаках;

в тi ночi, коли розбрiдаемося по двое;

у полi, де теж, як вiдомо, один абрикос не воiн;

в лiжках i мрiях, в липких та безплiдних снах

нами керуе страх.

А все найкраще у свiтi: рудi жiнки,

чоловiчi лiктi, дитячi вицвiлi влiтку вii,

великi дзеркала i балетнi станки,

середземноморськi пляжi, слiпi надii,

зручнi черевики, сонячнi ранки, зимнi ставки —

страхом оповите, не свiтиться i не грiе.

І соком серпень бризкае навсiбiч.

І черешки обривае м’яка вага, як серця обривае любов чудна.

І, не сягаючи бiльше асфальту й трави узбiч,

абрикоси безкiнечно летять у серпневу нiч,

i страх зникае, бо нiч ця не мае дна.

* * *

Ось що вона йому говорила,

погоджуючись на невiдоме,

пригортаючись до теплого тiла,

ще перелякана i безсила:

уночi повертайся додому.