Софія

І пiд вечiр у неi було червоне спортивне BMW, коли iй iще не виповнилося й шiстнадцяти рокiв. До цього вона нiкому ще не давала, хоча не переставала думати про це: про набухлу чоловiчу плоть, про ту втiху, яка мае перевищити ii пiдлiтковi сни, ii лежання на диванчику пiд сiнню золотавого косоокого Будди.

Їi чоло накрило холодними крапельками поту, вiйнуло чимось, i вона бачила лише його мiцнi, наче вирiзанi з ебонiту чи червоного дерева, ноги. А потiм прийшла i вiдбилася на протилежнiй стiнi жовтим iклом iлюзiя того, що повинно було давно статися.

Вона брала в рота його тремтячий, з фiолетовим вiдливом, прутень – досить вправно, пiдтримуючи яйця рукою, i це ii збуджувало, i це не було просто пiдлiтковою цiкавiстю. Одним оком вона спостерiгала за матiр’ю, що жерла йогурти, чiпси i бабахкала по фортепiано. А потiм вони опинилися разом у лiжку. І вона зрозумiла, що ii водило всi цi роки темними кiмнатами. Але тодi були спогади – злi, а вони тому злi, що вони, тi спогади, швидше фантазiя й не бiльше. Це як бiль вiд вирваного зуба – болить порожне мiсце. І зараз щось таке невимовне, чарiвне, таке-от, що забороняли, а вона прийшла i взяла його… нi, вона сама заставила дати те, що iй не належало й нiколи, за всiма правилами життя, не мае бути ii. І от, коли вона прокинулася, вона ясно, з дитячим тремтiнням вдихаючи свiжу прохолоду бурштинового ранку з венозною краплею сонця на вiкнi, зрозумiла й вiдчула: свiт належить iй, саме iй, а не комусь iншому у цьому велетенському будинку. І отак вона проспала три днi й три ночi, доки не з’явився справдi вiн…

Вiн вiдчинив дверi й увiйшов, розправляючи плечi, як люди, якi щось несли на горбу або iх тримала нелюдська напруга.

Це був ii брат. Але вона поки що цього не знала. У прольотi всiх кiмнат, у коридорi, у танцюючiй пилюцi Софiя побачила високого хлопця у шортах кавового кольору, зеленiй майцi, з повними ногами i чистими, як весняне небо, очима. Човгаючи сандалями, вивертаючи майже свiтлого шоколаду засмаги, видавалося, вiн принюхувався, коли йшов кiмнатами у свiтлотiнях, у грi пилюки, у зеленому мороцi. В його очах було швидше здивування, нiж переляк. До цього Софiя чудувалася лише птахами. А зараз, зовсiм несподiвано, вона нахилила голову, зiгнула свою тонку шию i, розчепiривши пальцi, затулила обличчя й сказала: «Що це таке?» Сказала сама до себе, й нiхто б цього не почув, аби не якась дитяча акцентуацiя у вимовi, у рухах, i ще щось таке, що розлютило матiр. І вона хряснула кришталевою варенницею об пiдлогу.