Вогненне око

Вогненне око

Олесь Ульяненко

Олесь Ульяненко (справжне iм'я Олександр Ульянов; 1962—2010) – найрадикальнiший i найжорсткiший, скандальний i непередбачуваний украiнський письменник, автор понад 20 романiв. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Сталiнка. Дофiн Сатани», «Жiнка його мрii», «Квiти Содому» i трилогiя «Ангели помсти».

У романi «Вогненне око» (1999) iз вражаючою достовiрнiстю зображено цинiчний i жорстокий абсурд украiнськоi дiйсностi 90-х рокiв минулого столiття. Це i всепереможнi у своему безглуздi i жорстокостi злочинцi брати Роздайбiди, i не менш злочинний мiлiцiонер Гiльмедов, i представник корумпованоi верхiвки полковник Кравченко… Це твiр про злочин i безкарнiсть, в якому iз жахливими подробицями змальована «нечистота та розклад людського буття».

Олесь Ульяненко

Вогненне око

Заповзявсь я придивлятися, що воно таке мудрiсть, глупота й нерозум. Бо що буде чинити той, хто по царевi прийде? Те саме, що вже робилось. І я побачив, що мудрiсть перевищуе глупоту, як свiтло перевищуе темiнь.

    Еклезiаст: 2, 12—13.

Це було так страшно, що перестало скидатися на правду.

Хто хоче щось заперечити, той може повторити подорож i сам собi зiзнатися: я не спiвець смертi; вона навiть не посестра менi; iнодi я з нею розмовляю на «ти».

    (З утрачених щоденникiв)

Частина перша

Пугачi

Джеймсовi Мейсу i його дружинi Наталцi

Вiн дивиться, спостерiгаючи за обертанням великого колеса часу, з тим виразом спустошення й ляку, що iх зазнають скривдженi дiти, спустошенi украй розпусники й алкоголiки у психлiкарнях, загнанi туди в намарних пошуках справедливостi; важко було покласти на здогад, про що вiд думав, вiддалено вгадуючи поразку перед людьми, вiн – учорашнiй клерк-технократ iз зашмульганими чорними нарукавниками, згибiлий за стосиками нiкому не потрiбного креслення, – думав про Бога i Сатану, прочуваючи залишками струхлявiлоi пам'ятi частку себе, причетного до когось iз них, вилiплюючи якесь дивне мiсиво, порожньо поглипуючи вологими бiльмами жовтих очей на вибухле червоною квiткою заграви мiсто.

І тут iз його горлянки хрипким клекотiнням, мов крячання крука, що по митi розкидав хрестовидну тiнь, – голосом низьким, що слався безнадiйно прибитою памороззю травою, загорлав: «Я володар! Я володар! І це все мое…» – Сухими квiтками трiщало багаття, нiч розгускала. Блiдi, кольору обтрушеного вапна, спалахи ранку гасили пломiнь вогнища.