Твори

Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.

Молодий приiхав за нею на четверику. Конi воронi, баскii. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможноi вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, – не обернеться, не гляне.

Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.

– З богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виiздили ми з села, а мороз аж трiщить.

XIX

Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i iдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тii хрущi, шершавiють.

Пан звелiв коней зупинити коло заiзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав – пообiдай, а про мене й байдуже.

Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукае. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як есть тобi ворон. Засмiявся – зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.

– А кого вам треба? – питаю його.

– Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здаеться? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.

Дуже я змерзла, а пiти, – думаю, – як його пiти? Ще панi бучу знiме!

– Спасибi вам, – одказую, – я не хочу iсти.

Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаеш, дiвчино!" – та й пiшов.

XX

Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!

– А що ти сидиш тут, Устинко? – питае. – Чи обiдала ти?

– Гей! – крикнув на хазяiна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи.

Хазяiн грошi в кишеню та й побiг.

– Що це, що це? – жахнулась панi. – Ми ii ждатимемо?

– А як же, серденько? – одказав пан. – Адже вона голодна та й намерзлась добре!

– То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

– Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.