Твори

– Час iхати!

– Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

– Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикуе!

– Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знае, що його думати, що його казати, – стоiть.

– Що ж? – питае панi. – Хутко? Тодi сердега сiдае коло неi…

А хазяiн бородатий:

– Дiвцi а б еду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

XXI

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось.

Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

– Спасибi, спасибi, – дякуе пан, приймаючи хлiб на своi руки. – Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаете?

Сам смiеться, радiе; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неi – щоб то ii по-своему вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.

Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.

Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипае, а пан так-то вже ii благае, так благае!

– Не плач, не плач, життя мое, серце мое дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!

– Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.

. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку.

– Серце мое! Люди добрi, простi…

– Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукуе ридаючи.

– Годi, годi, любочко! Ще занедужаеш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаеш. Подаруй менi сей случай.

– Ти мене не любиш, не жалуеш… Бог iз тобою!

– Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.

. Сама ти знаеш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались.

– Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моему робити, то я вмру!

– Буду, серденько, буду!

ХХII

Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" – як на струнi брязнуло обiк мене.