Пармський монастир

Вони йшли двi години мовчки, та раптом капрал глянув па шлях i радiсно вигукнув:

– Наш полк iде!

Усi кинулися до битого шляху. Але, на жаль, бiля орла на держаку було чоловiк двiстi, не бiльше. В юрбi Фабрiцiо угледiв маркiтантку: очi в неi були червонi, вона чвалала пiшки i час вiд часу схлипувала, ii воза й Красуню Фабрiцiо так нiде i не побачив.

– Пограбували, занапастили, обiкрали! – закричала маркiтантка, зустрiвшись поглядом з нашим героем.

Фабрiцiо мовчки спiшився; взяв за вуздечку коня i сказав маркiтантцi:

– Сiдайте.

Умовляти ii не довелося.

– Пiдкороти стремена, – сказала вона.

Вмостившись у сiдлi, вона заходилася розповiдати Фабрiцiо, яка халепа спiткала ii минулоi ночi. Пiсля безконечно довгоi оповiдi, що ii з почуття нiжноi дружби наш герой слухав дуже уважно, хоча нiчого в нiй не второпав, маркiтантка додала:

– Подумати лишень, адже мене пограбували, побили й розорили французи.

– Як? Французи? А я думав – пруссаки! – вигукнув Фабрiцiо з простодушним виглядом, що надавав його гарному, але серйозному i блiдому личку дитячоi чарiвностi.

– Який же ти ще дурненький! – сказала маркiтантка, усмiхаючись крiзь сльози. – А все ж ти дуже милий.

– Та ще й неабиякий зух – ухекав пруссака, – додав капрал Обрi. Серед загальноi веремii вiн випадково опинився бiля коня, яким iхала маркiтантка.

– Тiльки гордiй вiн! – додав Обрi.

Фабрiцiо досадливо махнув рукою.

– А як твое прiзвище? – спитав капрал. – Може, доведеться подати рапорт, то я згадаю й тебе.

– Мое прiзвище Вазi, – трохи затинаючись, вiдповiв Фабрiцiо, – тобто нi – Було, – похопився вiн.

Прiзвище Було значилося в подорожнiй, яку дала йому тюремниця в Б. Починаючи вже дещо метикувати i менше дивуватися всьому, що вiдбувалося довкола, вiн позавчора дорогою добре затямив це iм'я. Окрiм подорожньоi гусара Було, вiн пильно зберiгав iталiйський паспорт, за яким мав право на шляхетне прiзвище Вазi, продавця барометрiв. Коли капрал звинуватив його в гординi, вiн трохи був не бевкнув: «Я – гордий? Я, Фабрiцiо Вальсерра, маркезiно дель Донго, що згодився носити прiзвище якогось Вазi, торговця барометрами!»

Поки вiн мiркував i подумки казав собi: «Треба добре запам'ятати: мое iм'я – Було, а то не уникнути менi в'язницi, якою загрожуе менi доля», капрал i маркiтантка перекинулись кiлькома зауваженнями щодо його особи.

– Не гнiвайтесь, я питаю не з простоi цiкавостi, – промовила маркiтантка, переставши раптом тикати йому. – Я вам хочу добра.