Пармський монастир

Капрал Обрi звертав то в ту, то в ту, то в ту вуличку, але щоразу за двадцять крокiв уже годi було пробитися. Лихi окрики й лайка стрясали повiтря.

– І тут командуе якийсь запроданець! – вигукнув капрал. – Якщо у ворога стане кебети оточити село, всiх нас переловлять як собак. Гайда за мною, хлопцi!

Фабрiцiо озирнувся: з капралом iшло тепер лише шестеро солдатiв. Розчиненою брамою вони ввiйшли в загороду, з загороди – в стайню, а звiдти через хвiртку – до саду. Якийсь час вони блукали навмання то туди, то сюди, нарештi перебрались через живоплiт i опинилися в гречанищi.

За неповнi пiвгодини простуючи на крик i галас, вони знову вийшли на битий шлях, але вже за селом. Кинута зброя купами валялася в придорожнiх ровах. Фабрiцiо вибрав собi рушницю. Але шлях, хоч який широкий, був такий забитий втiкачами й возами, що за пiвгодини капрал i Фабрiцiо просунулися ледве крокiв п'ятсот. Казали, що цей шлях веде до Шарлеруа.[97 - Шарлеруа – мiсто в Бельгii.] На сiльськiй дзвiницi вибило одинадцяту.

– Гайда знову полем! – гукнув капрал.

Тепер загiн складався лише з трьох солдатiв, Фабрiцiо та капрала. Не встигли вiдiйти вiд битого шляху на чверть лье, як один солдат гукнув:

– Далi несила!

– І менi також! – сказав другий.

– Отакоi! Усiм нам важко, – зауважив капрал. – Але слухайте мене, i все буде гаразд.

Вiн помiтив кiлька дерев, що росли на межi посеред великого лану.

– Пiд дерева! – скомандував вiн. А коли пiдiйшов до дерев, додав: – Лягайте тут i не галасуйте. Але перед сном треба було б пiдкрiпитися.

Хто мае хлiб?

– Я, – озвався один солдат.

– Давай сюди, – владно звелiв капрал.

Вiн покраяв хлiб на п'ять куснiв i собi взяв найменший.

– Хвилин за п'ятнадцять перед свiтанням, – сказав вiн, жуючи хлiб, – наскочить ворожа кавалерiя. Треба стерегтися, щоб нас не порубали. Якщо вiд кавалерii тiкатимеш сам-один такою вiдкритою рiвниною – тобi капут, а вп'ятьох можна врятуватися. Тримайтеся дружно при менi, стрiляйте лише впритул, i я обiцяю привести вас завтра надвечiр у Шарлеруа.

За годину перед свiтанням капрал збудив свiй загiн i звелiв перезарядити рушницi всiм. З битого шляху, як i ранiше, долiтав гук, що не втихав цiлу нiч. Здавалося, вiддалiк реве водоспад.

– Тiкають, наче барани, – простодушно сказав Фабрiцiо капраловi.

– Замовкни, шмаркачу! – обурено гукнув капрал.

А трое солдатiв – уся його армiя – глянула на Фабрiцiо так, нiби почули блюзнiрство. Вiн зневажив нацiю.

«Це вже чортзна-що! – думав наш герой.