Санаторійна зона

…Потiм скинувся:

– Де ж люди?

Ну да, менi треба спiшити до свого батальйону! – І я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох крокiв, як щось мене зупинило.

Я здригнув i побiг до трупа матерi.

Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам’ятаю, текла темним струменем кров.

Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб. – Тьма.

І раптом чую:

– Ну, комунаре, пiдводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув i побачив:

– передi мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! – Тодi я поправив ремiнь свого маузера й знову кинувся на дорогу.

…В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову.

…Ішла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Ішла чiтка, рясна перестрiлка.

……………………………………………………………………………

…Я зупинився серед мертвого степу:

– там, в далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрноi комуни.

«Лiлюлi»[27 - [xxvii] (#_ednref27) Надруковане вперше у журналi «Червоний шлях» (1923. – № 6–7), згодом у збiрцi «Осiнь», виходило також окремо з оповiданням «Пудель» 1926 р.Подаемо за т. І «Творiв» (1929).«Лiлюлi» – драматична сатира Р. Роллана гостро антивоенного спрямування, написана 1919 р. у стилi народного лубка. У першi пореволюцiйнi роки набула значного поширення в Украiнi. Численнi переробки на «новий лад», а то й вiдвертi пародii у дусi пролеткультiвських iнтерпретацiй викликали саркастичну реакцiю М.

Павловi Тичинi

І

Вилiтае експрес i курить.

Тодi в калейдоскопi:

– жита, степи, гони й пiвнiчний туман iз осiнньоi магiстралi. Провалюються темнi горизонти, оселi, байраки, глухi нетрi. Виростають фабричнi поселки, содовi заводи, шахти, домни. Експрес перелiтае яри, могили, похмурi перевали, i чути далекий надзвичайний гул.

…А за Тайгайським мостом, де починаеться робiтничий поселок:

– реальнi результати капебеу.

То заводський квартал, що вже не мовчить – вийшов iз нiмого мертвого кола й шпурляе в блакитнi межi крицевий i грiзний клекiт.

Це знае город.

…А вранцi, ввечерi, вночi в завданий час довго й спроволока гуде заводський гудок. – В центрi города гудка не чути.

– …А що пiд Тайгайським мостом?

Там теж гудки: то паровики – i в степ, i на станцiю. То за кар’ерами пронизливо «кукушка» – кар’ери далi, за кiлька гiн.