Санаторійна зона

Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, це ж вiн i мiй безвихiдний хазяiн, мiй звiрячий iнстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижоi стихii.

«Але який вихiд?»

– Який вихiд?? – І я не бачив виходу.

Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацii, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

– Але я не бачив виходу!

Воiстину правда була за доктором Тагабатом.

…Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.

Я подумав: «коли доктор – злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат е палач iз гiльйотини».

Але я подумав:

– Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.

І тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загiрноi Марii, i застигала у тьмi, чекаючи.

…Свiчi танули. Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.

…До розстрiлу присуджено —

– шiсть!

Досить! На цю нiч досить!

Татарин знову тягне свое азiатське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьеру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п’ють старi вина. Я перекидаю через плече маузер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.

Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверський край.

Темним волохатим силуетом стоiть на сходi княжий маеток, тепер – чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь i дивлюся туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моiй совiстi.

…Шiсть на моiй совiстi?

Нi, це неправда. Шiсть сотень,

шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв —

тьма на моiй совiстi!!

– Тьма?

І я здавлюю голову.

…Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацii, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа.

…Я гублюсь у переулках. І нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. В дворi пахне м’ятою. За сараем палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.

Тьма!

Я йду в кiмнату, знiмаю маузера i запалюю свiчу.