Санаторійна зона

]

«Цвiтовi яблунi»

З далекого туману, з тихих озер загiрноi комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль. – Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадае… Таемнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до одрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею – мовчазний степ… Я одкидаю вii i згадую… воiстину моя мати – втiлений прообраз тiеi надзвичайноi Марii, що стоiть на гранях невiдомих вiкiв.

Моя мати – наiвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

……………………………………………………………………………

Мати каже, «що я (ii м’ятежний син) зовсiм замучив себе…». Тодi я беру ii милу голову з нальотом срiблястоi сивини i тихо кладу на своi груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри.

Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьоi криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То – молоде загiр’я.

Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними – лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за одрогами сизого бору, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Індii, iз сходу. І томиться природа в передгроззi.

А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул – …глуха канонада. Насуваються двi грози.

– Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогоднi м’яту, i м’ята вмирае в тузi. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в ii очах стоять двi хрустальнi росинки.

I

Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i моi мислi – до неможливостi натягнутий дрiт.

День i нiч я пропадаю в чека.

Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьери, древнi вiзерунки, портрети княжоi фамiлii. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мого випадкового кабiнету.

Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадуе дальнiй вокзальний рiжок.

На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброений татарин i монотонно наспiвуе азiатське: «ала-ла-ла».