Портрет Доріана Ґрея

Вона тодi грала Розалiнду. Я вже не мiг стримуватись. Пiд час вистави я кинув iй квiти, i вона глянула на мене. Принаймнi так менi видалось… А старий еврей не вiдставав, немов утявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що менi не хотiлося знайомитися з нею?

– Нi, не думаю.

– Чому ж, любий Гаррi?

– Колись при нагодi скажу. Але зараз я хочу слухати далi про цю дiвчину.

– Про Сiбiл? О, вона така сором’язлива, така лагiдна! У нiй ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений ii грою, очi в неi широко розкрились у такому милому подивi – вона, здаеться, зовсiм не свiдома власноi сили.

Мабуть, i вона, i я були тодi досить збентеженi. Старий еврей, осмiхаючись, стовбичив на порозi запорошеноi акторськоi кiмнатини i просторiкував перед нами, а ми обое собi дивились одне на одного, мов дiти. Вiн уперто титулував мене «мiлордом», тож я мусив запевнити Сiбiл, що я зовсiм не лорд. А вона сказала менi просто: «Ви бiльше схожi на принца. Я називатиму вас Чарiвний Принц».

– Слово честi, Дорiане, мiс Сiбiл знаеться на комплiментах!..

– Ви не розумiете ii, Гаррi. Я ж для неi немов герой з п’еси! Вона нiчого не вiдае про реальне життя. Живе вона разом з матiр’ю, виснаженою, змарнiлою жiнкою, що першого вечора в якомусь червоному капотi грала ледi Капу-леттi*. По матерi видно, що колись вона бачила кращi днi.

– Знаю я таких жiнок. Вигляд iх нагонить тугу, – пробурмотiв лорд Генрi, розглядаючи своi перснi.

– Єврей хотiв розповiсти про ii минуле, але я сказав, що то мене не цiкавить.

– Ви маете рацiю. У трагедiях iнших людей е щось безмежно жалюгiдне.

– Сiбiл – це едине, що мене обходить. Що я маю до ii роду? Вiд голiвки й до нiжок вона геть-чисто в усьому божественна! Щовечора я ходжу дивитись на ii гру, i з кожним разом Сiбiл стае все бiльш i бiльш чудовою.

– Он воно чому ви тепер нiколи не обiдаете зi мною! Я так i гадав, що у вас якийсь роман. І не помилився, хоч це трохи iнше, нiж я сподiвався.

– Гаррi, любий, ми ж кожного дня буваемо разом – чи за полуденком, чи за вечерею, i кiлька разiв я iздив з вами в оперу, – заперечив Дорiан, здивовано розширивши своi голубi очi.

– Але ви щоразу страшенно спiзнюетесь.

– Та що ж менi подiяти? Я не можу пропустити гру Сiбiл! – скрикнув Дорiан. – Навiть коли вона виступае лише в однiй сценi… Менi вже несила жити без неi. Коли я подумаю, що за чарiвна душа криеться в цьому тендiтному тiлi немов iз слоновоi костi, мене проймае побожний трепет.