Портрет Доріана Ґрея

Ви маете якийсь чудний вплив на мене. Навiть якби я вчинив злочин, то й то зiзнався б вам. Ви зрозумiли б мене.

– Такi люди, як ви, Дорiане, – це примхливi сонячнi променi, що осявають життя, i вони не чинять злочинiв. Але за комплiмент красно дякую!.. А скажiть-но тепер… подайте, будь ласка, менi сiрники… дякую… якi ж насправдi вашi стосунки з цiею Сiбiл Вейн?

Дорiан Грей схопився з мiсця, увесь спаленiвши; очi його взялися вогнем.

– Гаррi! Сiбiл Вейн для мене священна!

– Тiльки священнi речi й вартi, щоб iх торкатися, Дорiане! – прорiк лорд Генрi з незвичним пафосом у голосi.

– Та й чого вам так дратуватись? Я гадаю, однак же вона колись вам належатиме. Закоханий завше починае тим, що ошукуе себе, а кiнчае тим, що ошукуе iнших. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?

– Певна рiч! Першого ж вечора пiсля вистави той бридкий старий еврей пiдiйшов до моеi ложi i запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульеттою. Я розлючено напався на нього – мовляв, Джульетта померла кiлькасот рокiв тому, i тiло ii лежить у мармуровому склепi у Веронi*.

Вiн спантеличено витрiщив на мене очi – певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.

– Воно й не дивно.

– Тодi вiн спитав, чи не дописую я до газет. Я вiдповiв, що навiть не читаю iх. Це його страшенно розчарувало, пiсля чого вiн довiрливо повiдомив мене, що всi театральнi критики у змовi проти нього i що всiх iх пiдкуплено.

– Може, вiн у цьому й мае рацiю. Хоча, судячи з iхньоi зовнiшностi, бiльшiсть критикiв дешево обходиться покупцям.

– Однак йому вони, очевидячки, не по кишенi, – засмiявся Дорiан. – Ну, а тим часом у залi почали гасити свiтло, i я мусив iти. Єврей силкувався накинути менi ще якiсь там сигари, що вiн дуже розхвалював, але я й вiд них вiдмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому мiсцi. Вiн привiтав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте, хоч яка огидна в нього фiзiономiя, слiд визнати, що вiн ревний Шекспiрiв прихильник.

Вiн з гордiстю сказав менi, що всiма своiми п’ятьма банкрутствами його театр цiлковито завдячуе «бардовi», – так вiн уперто волiе називати Шекспiра. Вiн вважае це, либонь, чи не за особливу вiдзнаку.

– Це й е особлива вiдзнака, любий Дорiане, велика вiдзнака. Здебiльшого люди стають банкрутами, коли надмiру запопадливо вiддаються прозi життя. А от зазнати руiни через поезiю – це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з мiс Сiбiл Вейн?

– Третього вечора.