Портрет Доріана Ґрея

Ти зробив би набагато краще, Безiле, якби вiддав портрета менi. Справдi, цей дурненький хлопчина не потребуе його так, як я.

– Безiле, якщо ви оддасте портрета комусь iншому, я вам нiколи цього не подарую! – вихопився Дорiан Грей. – І я не дозволю нiкому обзивати мене «дурненьким хлопчиною»!

– Ви ж знаете, що портрет належить вам, Дорiане. Я вiддав його вам ще до того, як вiн постав на свiтi.

– І ви знаете, що повелися трохи по-дурному, мiстере Грей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже молодi.

– Сьогоднi вранцi я навiдлiг заперечив би це, лорде Генрi.

– О, сьогоднi вранцi! Лиш вiд цього ранку ви почали жити!

Постукавши у дверi, увiйшов служник i поставив на японський столик тацю з чаем. Задзеленькотiли чашки й блюдечка, зашипiв великий жолобкуватий чайник. Потому пiдлiток-служка внiс два кулястих порцелянових полумиски з накривками. Дорiан Грей взявся наливати чай. Двое iнших неквапливо пiдiйшли до столика i подивились, що було на полумисках.

– Ходiм сьогоднi ввечерi до театру, – запропонував лорд Генрi. – Десь щось певно мае йти путне. Щоправда, я обiцяв одному чоловiковi повечеряти з ним у клубi Вайта*, але оскiльки вiн мiй давнiй приятель, я можу сповiстити його телеграмою, що заслаб або що менi стала на завадi пiзнiша домовленiсть. Я думаю, це було б навiть дотепне вибачення: воно вразило б щирiстю.

– Ой, як я не люблю переодягатись у вихiдне вбрання, – буркнув Голворд. – І так неприемно почуваешся в ньому!

– Маеш рацiю, Безiле, – мляво погодився лорд Генрi.

– Гаррi, тобi направду-бо не слiд так говорити перед Дорiаном.

– Перед котрим Дорiаном? Перед тим, що наливае чай, чи тим, що на портретi?

– Перед обома.

– Я радо пiшов би з вами до театру, лорде Генрi, – обiзвався нараз Дорiан Грей.

– То й пiдете. І ти також, Безiле?

– iй-бо, я не можу. У мене сила роботи.

– Гаразд, тодi ми вдвох виберемося, мiстере Грей.

– Я буду страшенно радий!

Художник прикусив губу i з чашкою в руцi ступив до портрета.

– Я лишуся iз справжнiм Дорiаном, – сумно мовив вiн.

– То це вiн – справжнiй Дорiан? – скрикнув прообраз портрета, пiдходячи до художника. – Невже я й справдi такий, як вiн?

– Авжеж, ви точнiсiнько такий самий.

– Це ж чудово, Безiле!

– Принаймнi ви такий самий на вигляд.