Портрет Доріана Ґрея

Чому вiн мае право зберiгати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирае щось вiд мене i даруе щось йому. О, якби тiльки можна було навпаки! Якби це портрет мiг змiнюватись, а я повiк лишався б таким, як зараз! Навiщо ви намалювали його? Вiн же колись глузуватиме з мене, о, i як жорстоко глузуватиме!

Гарячi сльози виступили Дорiановi на очах, вiн висмикнув руку i, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благаннi.

– Це все ти накоiв, Гаррi, – гiрко мовив художник. Лорд Генрi знизав плечима.

– Це справжнiй Дорiан Грей, i тiльки.

– Нi, вiн не такий.

– Якщо вiн не такий, то що я тут мiг накоiти?

– Тобi треба було пiти, коли я просив тебе, – пробурмотiв Безiл Голворд.

– Я залишився тому, що ти попросив мене, – заперечив лорд Генрi.

– Гаррi, я не можу заразом посваритися з двома найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидiти свiй шедевр, i я знищу його. Та й що вiн, власне, крiм полотна й фарб? Я не дозволю йому стати помiж нашi трое життiв i скалiчити iх!

Дорiан Грей, звiвши вiд подушки злотисту голову з поблiдлим обличчям у сльозах, пильнував за Голвордом, як той пiдiйшов до круглого столика пiд високим завiшеним вiкном.

Що вiн там робить? Пальцi його порпаються серед купи тюбикiв з фарбою та сухих пензлiв, чогось шукаючи. А-а, ножика з гнучкоi сталi, яким чистять палiтру… Ось вiн нарештi знайшов його. Вiн хоче порiзати картину!

З придушеним риданням юнак схопився з дивану, пiдбiг до художника, вирвав у нього з рук ножа i шпурнув у куток кiмнати.

– Не смiйте, Безiле, не смiйте! – закричав вiн. – Це було б убивство!

– Я радий, що ви кiнець кiнцем оцiнили мою роботу, – холодно озвався Голворд, приходячи до тями. – Я вже не думав, що вас на це стане.

– Оцiнив? Я закоханий у неi! Це ж нiби частка мене самого!

– Ну що ж, гаразд. Як тiльки ви пiдсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму i вiдiшлють додому. Тодi зможете чинити з собою що завгодно. – І, пройшовши через кiмнату, художник подзвонив за чаем. – Ви, звичайно, вип’ете чаю, Дорiане? А ти теж, Гаррi? Чи ти вiдкидаеш такi простi втiхи?

– Я захоплююсь простими втiхами, – сказав лорд Генрi.

– Це останнiй притулок для складних натур. А от сцени менi подобаються лише на кону. І диваки ж ви обидва! Цiкавий би я знати, хто це визначив людину як розумну iстоту. То був найнеобдуманiший висновок! Людина – це багато що, але вона не е розумна. Зрештою, я навiть радий цьому, хоч менi б i не хотiлося, щоб ви сварилися через портрет.