Портрет Доріана Ґрея

Посеред кiмнати стояв на мольбертi зроблений у повен зрiст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо вiддалiк сидiв сам художник, Безiл Голворд, раптове зникнення якого кiлька рокiв тому так схвилюва-ло все лондонське товариство i викликало чимало найроз-маiтiших здогадок.

Художник дивився на прегарну юнакову постать, що ii вiн так майстерно виобразив на полотнi, i обличчя йому опромiнював задоволений усмiх. Раптом вiн схопився i, заплющивши очi, притис пальцi до повiк, наче силкуючись утримати в пам’ятi якийсь чудовий сон i боячись пробудитись.

– Це твоя найкраща робота, Безiле, найкраща з усiх, що ти створив, – мляво сказав лорд Генрi. – Ти конче повинен надiслати ii наступного року на виставку в «Гров-нерi»*. Тiльки не до академii – зали академii занадто великi й вульгарнi. Там вiчно або так багато людей, що за ними не видно картин, або так багато картин, що за ними не видно людей. Одне жахливе, а друге ще гiрше. Нi, «Гров-нер» – це едине вiдповiдне мiсце.

– Я взагалi не збираюсь ii виставляти, – вiдгукнувся Безiл, кумедно закидаючи голову – характерний рух, з якого кпили його приятелi ще в Оксфордi*. – Нi, я не виставлятиму ii нiде.

Лорд Генрi здивовано звiв брови i поглянув на нього крiзь примхливi кiльця голубого диму вiд заправленоi опiем цигарки.

– Нiде не виставлятимеш? Мiй любий, чому? Ти маеш якiсь пiдстави? Що за дивацький народ цi художники! Із шкiри пнуться, аби набути популярностi, а як тiльки вона приходить, – здаеться, прагнуть позбутись ii.

Це ж так нерозумно! Бо коли прикро, що про тебе забагато говорять, то ще прикрiше, коли про тебе зовсiм не говорять. А цей портрет пiднiс би твое iм’я, Безiле, далеко над усiма молодими художниками в Англii i примусив би старих запалитись ревнощами, коли вони ще здатнi на емоцii.

– Я знаю, ти будеш смiятися з мене, але я справдi не можу виставити цього портрета, – повторив художник.

– Занадто багато самого себе я вклав у нього.

Лорд Генрi засмiявся, випростуючись на диванi.

– Ну от, я ж знав, що ти смiятимешся. Але це таки щира правда.

– Занадто багато самого себе! Слово честi, Безiле, я не думав, що в тобi стiльки марнославства. Ти, з твоiм суворим обличчям i чорним як вугiль волоссям, – i цей юний

Адонiс*, наче зроблений iз слоновоi костi й трояндових пелюсток! Не бачу найменшоi схожостi мiж вами!..