Насолода

 – До завтра.

– Чому так швидко?

– Мене чекають у домi ван Гуффель. Я пообiцяла туди зайти.

– Який жаль! Зараз спiватиме Мерi Дайс.

– До побачення. До завтра.

– До побачення. Вiзьми оце. Любий кузене, проведiть ii.

Маркiза подала iй великий букет фiалок. А тодi обернулася, щоб чемно привiтатися з княгинею Іссе. Мерi Дайс – у червонiй сукнi, висока й розвихрена, наче полум’я, – почала спiвати.

– Я так стомилася! – промовила Елена, спираючись на Андреа. – Звелiть, будь ласка, принести мою шубу.

Вона взяла шубу з рук у слуги.

Допомагаючи iй вдягтися, Андреа торкнувся пальцями ii плеча й вiдчув, як вона затремтiла. Весь передпокiй був заповнений лакеями в лiвреях, якi вклонялися iм. Сопрано Мерi Дайс донесло слова романсу Роберта Шумана: «Ich kann’s nicht fassen, nicht glauben…»[88 - Я нiчого не розумiю, не вiрю нiчому (нiм.).]

Вони спускалися мовчки. Слуга пiшов попереду, щоб пiдвести карету до самих сходiв. Стало чутно цокiт копит пiд аркою. На кожнiй сходинцi Елена злегка стискала його руку, тримаючи голову прямо й навiть злегка вiдхиленою назад, iз заплющеними очима.

– Коли я пiдiймався цими сходами, то вiдчував захват, ще не знаючи вас. А тепер, коли ви спускаетеся, вас супроводжуе мое кохання, – шепотiв iй Андреа, зробивши перед останнiми словами стриману, майже благальну паузу.

Вона нiчого не вiдповiла. Але тримала перед обличчям букет фiалок, вдихаючи iхнi пахощi. Просторий рукав ii шуби ковзнув по руцi вище лiктя. Видовище цiеi живоi плотi, що вистромилася з шуби, наче букет бiлих троянд зi снiгу, ще бiльше розвихрило палкi почуття молодика через оту дивовижну зухвалiсть, якоi набувае голе жiноче тiло тодi, коли його ледь приховуе пишний одяг.

Легке тремтiння пробiгло по його губах; i вiн ледь стримував у собi слова палкоi пристрастi.

Але карета була напоготовi пiд самими сходами, й слуга стояв бiля дверцят.

– Будинок ван Гуффель, – наказала герцогиня, заходячи до карети з допомогою графа.

Служник уклонився, залишивши дверцi вiдчиненими. Вiн сiв на свое мiсце, й конi вдарили копитами, викрешуючи iскри.

– Вгамуйтесь! – вигукнула Елена, простягши юнаковi руку.

Їi очi та дiаманти засяяли в темрявi.

«Я хочу бути з вами наодинцi й шукати вустами вашу шию пiд запашним хутром!» – мало не вигукнув вiн.

– Дозвольте менi поiхати з вами!

Конi вдарили копитами.

– Вгамуйтесь! – повторила Елена.

Вiн поцiлував iй руку, притиснувшись до неi вустами, нiби хотiв залишити на шкiрi вiдбиток своеi пристрастi.