Насолода

– Чи ти погодився б… – вигукнула вона дещо здушеним голосом, неспроможна терпiти його насильство, – чи ти погодився б дiлити з iншими мое тiло?

Вона поставила це жорстоке запитання не подумавши. І тепер дивилася на коханця широко розплющеними очима: стривожена й майже приголомшена, так нiби той, хто, прагнучи врятуватися, завдав удару, не вимiрявши його сили, й тепер боiться, що поранив супротивника надто глибоко.

Палкi почуття Андреа зникли вмить. І на його обличчi вiдбився такий гострий бiль, що жiнка вiдчула, як ii кольнуло в серце.

Пiсля короткоi мовчанки Андреа сказав:

– Прощавай.

У цьому короткому словi вiн висловив гiркоту всiх тих високих слiв, якi вiн тепер заштовхав у глиб своеi свiдомостi.

– Прощавай… – лагiдно вiдповiла Елена. – Пробач менi.

Обое вiдчули необхiднiсть закiнчити цього вечора надто небезпечну розмову. Один прибрав вираз надто перебiльшеноi чемностi. Друга стала ще лагiднiшою, майже приниженою. І не могла подолати майже безперервного тремтiння.

Вона зняла зi спинки стiльця свiй плащ. Андреа допомагав iй iз пiдкресленою уважнiстю. А що iй нiяк не вдавалося встромити руку в один iз рукавiв, то Андреа ii спрямував, ледь доторкнувшись до неi. Потiм подав iй капелюшок i вуаль.

– Хочете пройти до дзеркала?

– Нi, дякую.

Вона пiдiйшла до стiни, де бiля камiна висiло невеличке старовинне дзеркало в рамi, прикрашенiй фiгурами в такому легкому й вiдвертому стилi, що здавалися не вирiзаними на деревi, а виготовленими з ковкого золота.

То була досить витончена рiч, безперечно виготовлена руками одного з майстрiв п’ятнадцятого сторiччя для якоiсь Мони Аморросiски або Лальдомiне. Не раз у iхнi щасливi часи Елена чiпляла вуаль перед цiею темною й плямистою поверхнею, схожою на каламутну, трохи зеленаву воду. Тепер вона згадала про це.

Коли вона побачила, як ii обличчя з’явилося на тому каламутному тлi, вона пережила незвичайне почуття. Хвиля смутку, ще густiшого, нiж дотепер, накотилася iй на душу.

Але вона промовчала.

Андреа дивився на неi пильним поглядом.

Коли вона була готова, то сказала:

– Уже зовсiм пiзно.

– Не дуже. Десь близько шостоi, гадаю.

– Я вiдпустила свою карету, – додала вона. – Я була б вам дуже вдячна, якби ви замовили менi закритий екiпаж.

– Ви дозволите, щоб я на мить покинув вас тут саму? Мого слуги немае вдома.

Вона ствердно кивнула.

– Прошу вас, щоб ви назвали вiзниковi адресу: готель «Квiрiнале».