Насолода

Велика подушка з далматинськоi тканини, майже вилинялого кольору, який флорентiйськi торговцi шовком називали трояндовим, робила спинку зручною.

Елена сiла. Поклала на край чайного столика свою праву рукавичку й сумочку для вiзитiвок, у виглядi тонких пiхов з вiдполiрованого срiбла. Потiм зняла вуаль, пiднявши руки, щоб розв’язати вузол на потилицi, i ii елегантний рух вiдкинув хвилю прозорого свiтла на оксамит пiд пахвами, по довжинi рукавiв, на груди. Оскiльки тепло з камiна було надмiрним, вона затулилася вiд нього голою рукою, яка засяяла, немов рожевий алебастр, а перснi на ii пальцях заблищали.

Вона сказала:

– Прикрийте вогонь, я вас прошу. Вiн надто жаркий.

– Вам бiльше не подобаеться вогонь? А ви ж були колись саламандрою! Цей камiн я розпалив у пам’ять…

– Не згадуйте про пам’ять, – урвала його вона. – Отже, прикрийте вогонь i запалiть свiтло. Я зготую чай.

– Ви не хочете зняти плаща?

– Нi, бо менi скоро треба буде йти. Уже пiзно.

– Але ж так вам буде парко.

Вона пiдвелася з нетерплячим жестом.

– Тодi допоможiть.

Знiмаючи з неi плащ, Андреа вiдчув пахощi ii тiла. Це вже були не колишнi пахощi, але такi вабливi, що проникли йому в самiсiньку глибiнь душi.

– У вас iншi пахощi, – сказав вiн iз дивним вiдлунням у голосi.

Вона вiдповiла просто:

– Так. Вони вам подобаються?

Андреа, ще тримаючи в руках ii плащ, занурив обличчя в хутро, яке огортало ii шию й увiбрало пахощiв вiд ii тiла та волосся. Потiм запитав:

– Як цi пахощi називаються?

– Вони не мають назви.

Вона знову сiла в крiсло, потрапивши у свiтло вiд полум’я. На нiй була мереживна чорна сукня, подекуди блищали намистинки чорного i сталевого кольору.

Сутiнки згасали за шибками вiкон. Андреа запалив у залiзних канделябрах кiлька свiчок яскравого помаранчевого кольору. Потiм затулив полум’я камiнним екраном.

У цьому iнтервалi мовчанки обое почувалися розгубленими. Елена не усвiдомлювала важливостi моменту й не була цiлком упевнена в собi. Хоч яких зусиль вона докладала, iй не вдавалося цiлком опанувати себе, прояснити своi намiри, змiцнити свою волю.

Перед цим чоловiком, iз яким колись ii поеднувала така палка пристрасть, у цьому мiсцi, де вона прожила найважливiшi години свого життя, вона вiдчувала, як усi ii думки тремтять, розчиняються, розпадаються. Їi дух уже готувався увiйти в той блаженний стан сентиментальноi мiнливостi, в якому вона сприймала кожен рух, кожну позу, кожну форму зовнiшнiх дiй, наче випари в атмосферi.