Україна-Європа

– Ми ще на цьому бульварi, здаеться, не цiлувалися, – вдаюся я до випробуваного методу примирення, але вона у вiдповiдь лише мовчки черкае по щоцi двома пальчиками.

Це, звичайно, може означати все, що завгодно, у кращому випадку – ii улюблений «воздушний».

Здаеться, у Хемiнгуея е згадка про велосипедистку, яку вiн проводжав поглядом тут на бульварi початку 1920-х, i я мимохiть також починаю шукати очима велосипедистку початку 2010-х, але так i не знаходжу. І лише, коли вже втрачаю надiю, звiдкись збоку виiжджае юнак на велику та ще й у велосипедному шоломi.

Вiн тримаеться впевнено мiж машин, перетинае бульвар i так само стрiмко зникае за рогом. Кицюня тим часом звертае увагу на крамницю з виставленими на вiтринi сорочками по п'ять евро, яка, втiм, також виявляеться зачиненою.

– Жаль, – каже вона, – сьогоднi залишимося без покупок.

– Нiчого, е ще завтра час, до Версалю, – пропоную я.

– А ти поiдеш зi мною? Не будеш бурчати?

– Звичайно, буду, але поiду… То що, йдемо далi слiдами дядечка Хема, – посмiхаюсь iй винувато.

 – Тут вiн ходив точно.

– Ну, мабуть, не тiльки вiн, – кидае Кицюня.

– Звичайно, – пiдхоплюю я. – Гюго, Бальзак, Жорж Санд, Бельмондо з Ален Делоном! Хто там ще? Мiрей Матье з Шарлем Азнавуром, Жорж Помпiду i цей, як його? – знову вже майже виправдовуюсь.

– Комiсар Жув з Фантомасом, – кидае Кицюня. – Для тебе що, так важливо, щоб пройтися цим бульваром? – починае вона спочатку.

– Щоб пройтися ним з тобою, – зображую я реверанс на краю тротуару на перетинi двох бульварiв Сен-Мiшель i Сен-Жермен, i Кицюня знову посмiхаеться, нi – вона просто заливаеться смiхом, кумедно, мабуть, вийшло.

– Дивися, бо цей зараз на тебе наiде! – притримуе вона мене за лiкоть вiд мотоциклiста, який пролiтае повз нас.

У Парижi майже неможливо вiдчути себе самотнiм, а особливо з Кицюнею!

Коли злiва нарештi з'являеться Капелла Сорбонни, Кицюня несподiвано порiвнюе ii з унiверситетом у Чернiвцях.

Мовляв, там також головний корпус у колишнiй резиденцii буковинського митрополита.

– Тут трохи iнша iсторiя, але нехай, – погоджуюсь я.

– О, диви, знову «МакДональдз»!

– Що, знову будемо пробувати «рiжки»?

– Нi, я думала, ти знову хочеш записати фразу? – парируе вона.

Кицюня часом ще ой яка дотепна!

Хоча подумки я собi загадую, чому б i не записати: «У Парижi майже неможливо вiдчути себе самотнiм…» – ну, якщо не забуду до готелю.