Україна-Європа

Саня вчив мене знiмати красунь з iноземноi фiлологii, i французька видавалася нам тодi бiльш пiдходящою для знайомства з дiвчатами.

– Бон ех бiен… – знову складае губки трубочкою Кицюня. Я й досi не знаю, що вона мала на увазi.

Звiсно, моя плутана розповiдь про паризькi роки Хемiнгуея була для неi менш цiкава, нiж випадково пiдслуханий дiалог. Кицюня у мене ще й за перекладачку: i з польськоi, i з нiмецькоi, i з французькоi, i з усiх iнших мов свiту, а iнколи й з украiнськоi на украiнську, коли я недочуваю або не слухаю ii.

Але коли я показував iй тi нiжно-зеленi листочки на тлi вiтрин, у яких вiдбивалася Сена й склади вздовж неi, i весняне паризьке небо, то все було навпаки – вона не слухала мене.

– Диви, як тут iх багато на моциках, – кивае вона на тендiтну дiвчину-мотоциклiста у шкiрянцi й чорному космiчному шоломi, яка обганяе нас.

У Кицюнi суто чоловiчий потяг до технiки, i я подумав, що мiг би легко уявити ii на мiсцi цiеi дiвчини, у такому ж шоломi на мотоциклi. Мабуть, що й вона сама теж могла уявляти себе за кермом цього мотоцикла, можливо, ми навiть подумали про одне i те ж. І раптом – знову зеленi листочки на тлi сiроi стiни. От тiльки, що це були за дерева, не встигаю запам'ятати. Можливо, навiть каштани? І я знову не можу втриматись вiд захвату.

Вiкно нашого готельного номера виходить на досить жваву магiстраль, за якою виднiеться цвинтар. Це квадрат без дерев, якщо не рахувати кiлькох похилих туйок, лише з надгробками. Лiворуч за високою кам'яною огорожею цвинтаря височiе стадiон, а праворуч вiдкриваеться панорами з квадратiв, трапецiй, кубiв i трикутникiв: паризьких стiн, вiкон, дахiв, що за горбом переходять у свiтло-сiре паризьке небо. На землi також домiнуе сiрий, хоч i з кольоровими вкрапленнями.

Пiсля душу я одразу падаю в лiжко i вже навiть не чую, коли лягае Кицюня. Нас будить будильник з мобiлки. Поки вiдсипалися з дороги, небо остаточно посiрiло, хоча надворi лише пообiдня пора, i пiсля швидкого перекусу ми вже виходимо з готелю.